Google+

Оповідь двадцять восьма, у котрій Читач потрапляє на майстер-клас про безструктурне управління

Полишимо тепер, о терпеливий Читачу, залите вчорашнім дощем селище й перенесемося до теплого Ходжену і нехай яскраве середньоазійське сонце зігріє нас та висушить наш одяг. А тим часом, поки ми обсихаємо, розповім тобі, о Читачу, один епізод із барвистого життя Ходжі Насреддіна. Зрештою, його життєпис сповнений багатьма гідними твоєї уваги подіями і, думаю, я розповім тобі, о цікавий до всього нового Читачу, найкращі з них.

Та зараз мені пригадується одна подія, коли мудрий Ходжа Насреддін демонструє мистецтво безструктурного управління, про яке ми з тобою, о уважний Читачу, вже згадували під час нашої мандрівки, коли йшлося про антиквара та його безпородного кота.

Отож, сталося так, що Ходжа Насреддін мав величезне бажання відправитися у чергові свої мандри, щоб виконати одне важливе доручення. Але на той час Ходжа вже був одруженим і вже сімя його поповнилася сімома дітьми. Зрозуміло, що й мови не могло бути взяти і отак сказати: «Дорога моя родина. Завтра я їду геть на три місяці».

Втім, одного дня Насреддін подумав: «Якщо я не можу поїхати від сімї, то чому б моїй сімї не поїхати від мене?». До слова, о уважний Читачу, тут Ходжа використав одну креативну методику, відому під назвою «Відхід». Знайшовши таким чином новий погляд на ситуацію — не він їде геть, а їдуть його родичі, він почав діяти.

Врешті Ходжа вирішив спровадити дружину Гюльджан з дітьми до Бухари, де жив його тесть. Для початку Насреддін придумав бухарця, який ніби-то зі своїм караваном проїздив їхнім селищем й між іншим Ходжа бідкався про те, що йому заборонено приїздити до славетної Бухари, а то б вони всі разом поїхали б і провідали батька Гюльджан.

Далі, о Читачу, коли вже ти ввійшов у курс справ, слово в слово, аби не загубити ані краплини мудрості, цитую тобі діалог Насреддіна із своєю дружиною. Читай, насолоджуйся і вчися.

 « — За тиждень вони будуть у Бухарі, — задумливо говорив він. — Увійдуть до міста через південні ворота, які видно з даху вашого будинку. І, можливо, Ніяз побачить з даху цей караван. А потім бухарець розкаже йому про нас, що ми живі, здорові і живемо в Ходжені, лише за кілька тижнів дороги від Бухари. І ще він розкаже Ніязу, що Аллах послав йому семеро внуків і всі вони люблять свого діда, хоча ніколи не бачили його…

Гюльджан зітхнула, на її віях повисла сльоза. Ходжа Насреддін зрозумів: глина її серця розм’якшена — тепер саме час крутити гончарне коло своєї хитрості і ліпити горщик задуму.

— А варто б, варто б було показати старому його внуків, — сказав він із сумом у голосі. — Хай уразить Аллах сліпотою і гнійними виразками цього розбійника-еміра, через якого я не можу з’явитися в Бухарі! Утім, заборона стосується тільки мене, а ти з дітьми могла б поїхати. За тиждень ти вже обіймала б старого; шкода, що у нас немає грошей на цю поїздку.

— Як не має грошей? — озвалася Гюльджан. — А гаманець із вісьмастами теньга, що лежить у скрині?

Ходжа Насреддін тільки й чекав, щоб вона перша заговорила про гаманець. Уся подальша розмова була відома йому наперед, як відома буває досвідченому човняреві річка, на якій він виріс, з усіма вигинами, мілинами і небезпечними перекатами.

Він упевнено спрямував уперед свій човен.

— О ні! — вигукнув він. — Цих грошей чіпати не можна; вони потрібні для дому. Я вже розподілив.

— Розподілив? Он як?

Небезпечний перекат наближався. У голосі дружини Ходжа Насреддін ясно розчув грізний гул його вирів.

Він удруге вдарив веслом і, проминувши всі тихі затони, вивів свій човен на саму середину річки, у бистрину:

— По-перше, треба в саду влаштувати хорошу водойму і вистелити її кам’яними плитами, щоб дітям було де купатися у спекотні дні.

— Ти маєш рацію, — озвалася Гюльджан. — Як же обійтися без водойми, коли річка проходить під самим нашим садом, за десять кроків? А вистелити можна і мармуром…

Човен мчав стрімко, попереду вже виднілася біла піна, що кипіла на підводному камінні.

— Водойма обійдеться в двісті теньга, — Ходжа Насреддін загнув два пальці. — Крім того, я думаю побудувати в саду альтанку і прикрасити її всередині килимами. Теслярі кажуть, що на це знадобиться ще двісті. Стільки ж доведеться заплатити аз килими.

— Уже шістсот, — злічила Гюльджан. — Залишається ще двісті.

— Вони теж потрібні, — поквапився сказати Ходжа Насреддін. — Замість нашої дощатої хвіртки я хочу поставити горіхову, різьблену. А наостанку покличу майстрів, щоб вони розписали весь наш будинок зсередини і зовні синіми квітами.

Сині квіти наразі тільки спали йому на думку; він сказав це і сам злякався.

— Навіщо ж зовні? — запитала Гюльджан.

— Для краси, — пояснив Ходжа Насреддін.

Весло раптом переломилось, човен із розгону вдарився об каміння, перекинувся, вирв вихопив і поніс Ходжу Насреддіна. Були крики і були сльози аж до самого вечора.

— Щоб відвідати бідолашного самотнього старого — грошей немає, а розписувати будинок синіми квітами — гроші є! — кричала Гюльджан. — І навіщо розписувати його зовні: адже однаково перший дощ змиє весь твій безглуздий розпис!

Ходжа Насреддін мовчав. Два дні довелося йому з непокритою головою стояти під зливою її докорів — зате на третій день біля воріт з’явилася крита гарба: сяюча, горда своєю перемогою Гюльджан виїжджала з усіма дітьми до батька в Бухару».

 Ось так Ходжа Насреддін досягнув своєї мети й словом не обмовившись про свої справжні наміри.

В цьому і є мистецтво безструктурного управління — уникаючи прямого імперативу, скеровувати людину у вигідному напрямку. І бажано, о винахідливий Читачу, щоб вигода ця була спільною і для управлінця, і для виконавця. 


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>