Оповідь шістдесят восьма, котра вберігає Читача від хибних намірів вирішувати чужі проблеми

Щоб не вгрузати (по коліна, а то й вище) у трясовині дискусій про альтруїзм, благодійність та милосердя, перейду одразу до оповіді, прочитавши яку, ти, о кмітливий Читачу, одразу зрозумієш, що, поважаюча і себе, і тебе, Шахразада хоче повідомити.

Якось мандрівникові трапилася нагода побувати в одному містечку. Познайомившись ближче з його мешканцями та устроєм їхнього життя, він дуже здивувався. Адже, не дивлячись на те, що довкола містечка був і ліс з дичиною, і озеро з рибою, городяни жили дуже бідно та впроголодь.

Мандрівник поцікавився, у городян, в чому ж річ. Йому відповіли, що ніхто з них не вміє ані рибалити, ані полювати.

— Щоправда, — зауважив старійшина, — колись, так само як і ти, завітав до нас один мандрівник. І він, хай славиться його ім’я, був неперевершеним рибалкою та мисливцем. Він пожалів нас і ловив для нас рибу та дичину. О, тоді ми мали усе, що хотіли.

— А де ж він зараз? — поцікавився мандрівець.

— На жаль він раптово помер, — зітхнув старійшина. — Його чуйне серце розірвалося навпіл: одна половина прагнула у мандри, бо хотіла виконати своє Небесне Призначення, а друга — не могла покинути нас напризволяще, бо розуміла — щойно він залишить нас, то без риби і дичини ми будемо знову зубожіти. От його серце й не витримало…

Старійшина замовк, а по хвилі запитав подорожнього:

— До речі, а ти вмієш рибалити і полювати?

Цей мандрівник був майстерним мисливцем та рибалкою і в нього, як і в його попередника теж було чуйне серце та Небесне Призначення, котре він прагнув виконати. Та на додачу він мав міцні нерви та кепало в голові.

— Вмію, — ствердно відповів мандрівник.

Щаслива посмішка засяяла на вустах старійшини.

— Але, — продовжив мандрівець, — я не збираюся замість вас полювати та рибалити. Я навчу вас полювати та рибалити.

Така відповідь трохи розчарувала старійшину.

А мудре рішення дозволило мандрівнику і дорогу продовжити, і людям допомогти.

Тепер-то ти, певно, розумієш, о шановний Читачу, про що я і про які проблеми.

Й ніби все прозоро і зрозуміло — за когось робити щось — гріх.

Однак, ми часто чуємо, як нам палко обіцяють у майбутньому появу Героя, котрий гарантовано, щоправда в порядку живої черги, вирішить усі наші проблеми. І хоча ця подія матиме місце не скоро, мирян просять не турбуватися з цього приводу, а пропонують сумирно чекати — Герой  обов’язково прийде.

І ми покірно, наче вівці чекаємо, механічно проживаючи день за днем. А з тим Героєм ще й чекаємо нового Президента, Депутата, Начальника, Мера. Ось він прийде і все зробить, і буде порядок, тільки проголосуй.

Тож будь уважним, о Читачу, бо ця пастка, вигадана безсоромним Шайтаном, з подвійним механізмом — можна опинитися в ролі мешканців міста, або в ролі першого мандрівника. Як перше, так і друге шкідливо для здоров’я, причому шкідливо не тільки для здоров’я акторів, а й для благополуччя самого директора театру — милосердного Аллаха.   

По великому секрету скажу тобі, о Читачу, що Всевишній справедливо гнівається, коли бачить погану за своїм змістом гру. Він встає з місця і голосно гримить на все Безмежжя:

— Не вірю!!!

А одного разу ота репліка так загуркотіла, що її почув пан Станіславський:

— Не вірю!!! — луною відгукнувся сердитий голос Господа у серці видатного театрального режисера.

І ще зверни свою, о Читачу, шляхетну увагу на наступне:

…Центральна ланка будь-якої проблеми людини — власне сама людина. Проблема — це невирішений внутрішній конфлікт чи життєве перехрестя людини, — дещо нудно, але наполегливо втовкмачував Майстер Вань Ду Вань своїм учням, вже розчарованим у своїх сподіваннях на швидке просвітлення задурно, — Тому й неможливо вирішити проблему за іншого — адже, усуваючи його з ситуації, ми тим самим усуваємо саму проблему, але під час цього виконуємо замість людини зовнішню саму по собі безглузду дію, позбавлену будь-якої користі для цієї людини. Це все одно, що переспати замість іншого з жінкою, прагнучи збагатити його чуттєвий сексуальний досвід…