Google+

Депресняк та його друзі

«О-є! О-є! Всесвіту ширше горе моє»

Ляпіс Трубецькой

Розділ з назвою «Депресняк його друзі» зовсім не передбачався нами у проекті «Копірайтер. Нормальна анатомія». Розмірковуючи про те, які розділи матиме книга, ми не думали про таке явище як «депресняк» у стосунку до діяльності копірайтера.

Чому?

Бо як Трух, так і Мович, в це не вірять. Чи навіть інакше: Автор вважає не практичним вчинком впадати у депресивні, або ж кризові стани, згідно різних класифікацій: підліткові, середнього віку, сезонні, тощо.

Ну якось нема бажання. Тому й природно, що депресія як така відсутня була в думках про нормальну анатомію копірайтера.

Проте якийсь пан Депресняк навідав нас десь через місяців півтора після початку написання книги.

Раптом зранку ні з того ні з сього з’явилося відчуття глибокої самотності і безмежного жалю до себе. Усе існування моє видавалося абсолютно безглуздим. В мені оселилася повна нехіть до будь-якої діяльності, особливо інтелектуальної. Довкруж було сумно, мрячно, гірко, сіро, пластмасово, тоскно. Вбачав себе повністю безпорадним на цьому світі.

Виникло логічне запитання:

– Шо за нах?

Дивно. Це не природно для мене. Чому ж і звідки виникають такі стани?

І от, після того як Депресняк швидко минув мене й пішов собі далі у своїх депресивних справах, я зрозумів, що однойменний розділ має з’явитися у цій книзі.

І, можливо, отой Депресняк якраз для того і з’явився, аби нагадати про себе і сказати:

– Чувак, у тебе Депресняків не буває. А от у людей є. І вони не повірять, що в тебе депресняків не буває. Тому напиши про Депресняк.

І я пишу.

Отже, якщо у світогляді творчої людини присутня концепція депресії і якщо вона вважає, що депресія – тимчасовий, але невід’ємний стан в процесі життєдіяльності, то нема нічого дивного, що депресія вряди-годи навідується до тієї творчої людини.

 

Під час обідньої перерви на заводі один робітник сумовито відкрив свій пакунок з обідом.

– О, ні! – розпачливо промовив він вголос. Знову ці сандвічі з сиром.

Ця сцена повторювалася щодня протягом певного часу. І, врешті, іншому робітникові обридло слухати жалісливі тужіння і він не витримав:

Якщо ти так ненавидиш ці сандвічі з сиром, то чому б тобі не сказати своїй дружині, аби вона приготувала тобі на обід щось інше?!

Це неможливо, зітхнув перший робітник. Я холостяк і ці сандвічі готую собі сам.

 

– О, ні! Знову депресія…

 

Але якщо ми припускаємо наявність депресії, то з таким самим успіхом можемо припустити і її відсутність.

А звідки взагалі береться депресія?

Можемо сказати, що депресія – це звичка реагувати певним чином (відчувати глибокий сум) на події у зовнішньому світі (суб’єктивно представлені у нашій свідомості).

Чому у мене виникла така звичка? Напевно, десь бачив таку поведінку, чи чув, чи читав про таке і вирішив взяти собі за приклад.

Або ж сприйняв асоціативно:

  1. Існує стійке переконання, що творчі люди схильні до депресії і численні їхні життя тому є підтвердженням.
  2. Я творча людина. Значить я схильний до депресії.
  3. В результаті я час від часу відчуваю депресію.

 

– О, ні! Знову депресія…

 

Я навіть зустрічав у літературі думки, що переш ніж отримати нову ідею, творець ледь не зобов’язаний зайти в глухий кут, відчути фрустрацію[1], і лише потім з того дна він з вигуком «Еврика» або «Алілуя» злетить до небес – до сяйва нової ідеї.

 

– О, ні! Знову депресія…

 

Цього разу вигук цей пролунав після того, як у черговий раз «забанили[2]» мою геніальну роботу. І зробили це суб’єктивно, бо ж усім іншим зрозуміло – зроблено все ідеально та ще й по брифу, а він/вона самодур/самодура.

Так, існує критика і друг депресії критиканство. Останнє – просто спосіб злити на когось своє незадоволення життям. Але каркаюче критиканство зі сторони інших аж ніяк не привід впадати у депресію.

Тому варто до критики прислухатися і пропускати повз вуха і себе критиканство. Перше на відміну від другого пропонує конструктивні шляхи вдосконалення ситуації чи цікаві варіанти вирішення завдань.

І найпростіший спосіб зупинити критиканство, чи, принаймні, зменшити його запал, це перейти на конкретику: «А що саме не подобається?»; «В якому саме місці сценарію чи проекту відчувається роздратування?».

 

– Ой! Знову депресія…

 

Ключове слово «ой!». Воно зі своїм емоційним забарвленням постійного остраху і очікування покарання за вихід за межі правил – ще один друг депресії.

Прислухайтеся і ви почуєте «Ой!» в багатьох місцях:

– Попросіть до телефону Івана Івановича.

– Ой, ви знаєте, а він ще не прийшов.

Зробіть свій голос суворішим і кількість «Ой!» у відповідях людей, до яких ви звертаєтеся, значно зросте.

Або є ще такі «Ой»:

– Ой, а чи приймуть нашу ідею?

– Ой, б**, вчора треба було звіт здати.

Відповідне систематичне, почасти неусвідомлена «Ой-реакція» врешті призведе до «Ой-депресивного стану», адже гноблення самого себе з відчуттям вини чи страху крапля за краплею наповнить самого себе негативом аж по самі вуха.

 

Уявімо собі, що я позбувся друзів депресняка і загалом звички впадати у депресивні стани. Іншими словами, я знаю і переконаний в тому, що не схильний до депресивних реакцій на подразники зовнішнього світу.

І що ж тоді відбувається?

Розповім на одному прикладі з власного досвіду.

 

Ось офіс, де в понеділок близько дев’ятої ранку сидить чоловік 10. Вони переконані, що понеділок – день важкий.

Даю гарантію, будь-яка людина, зайшовши у такий «емоційно упереджений офіс», відчує, що понеділок – день важкий. А відчувши, зайвий раз переконається, що так воно і є – понеділок – день важкий.

Однак, коли людина знає, що для неї понеділок такий же гарний день, як і усі інші, то вона, зайшовши у такий «емоційно упереджений офіс», таки відчує певний дискомфорт, можливо якусь важкість, втому, потім з’явиться в думках пояснення: «То, напевно, через те, що понеділок – день важкий».

 Проте людина ж знає, що то не її думки, не її переконання. Тому має шанс позбутися гнітючого настрою й зможе ефективно працювати.

 

Через це дуже важливо знати себе і відрізняти свої відчуття та реакції від чужих.

А відчуття будуть з’являтися: тривога, хвилювання, острах, непевність, розгубленість; так само як і радість, піднесення, впевненість, задоволення.

Питання тільки в тому, чиї це відчуття?

Мої чи інших людей, що поряд біля мене?

У моїй копірайтерській практиці були випадки, коли замовники давали завдання і дуже переживали, навіть не з причини результату, а з якоїсь своєї, виключно особистої причини, проте не буду вдаватися у подробиці. Факт той, що вони, образно кажучи, здіймали у моєму напрямку певну емоційну хвилю. Від того було складно працювати, треба було відсторонюватися від того потоку.

І навпаки, коли замовник довіряє, впевнений і налаштований на позитивний результат, то й працюється легше[3].

Було у мене й таке, що помічав за собою жести, манеру спілкування тієї людини, з котрою контактував тривалий час протягом дня. Я відчував у собі іншу людину.

Але я знав, ще це не я.

Взагалі, творчі люди, зокрема копірайтери, мають високий поріг чутливості – сприйняття вхідної інформації. Адже їм важливо відчути й вникнути у певний сегмент довколишньої реальності, перш ніж відтворити враження про той сегмент у своїх творах, згідно поставлених завдань.

І власне занурення у те, над чим працюєш вкупі з глибоким вчуванням й призводить до появи різних, інколи неприємно-депресивних, відчуттів.

Що ж робити?

 

  1. Лишити все як є і депресувати собі. З того також є певна вигода.
  2. Краще пізнати себе і зрозуміти, що природно для мене, а що ні. І при потребі вдосконалити себе.
  3. Любити себе і в міру працювати. Інколи депресії та інші негативні відчуття виникають в результаті загального енергетичного виснаження організму.
  4. Дотримуватися елементарних правил психогігієни. Слово психогігієна щойно вигадав. Перевірив на унікальність в Інтернеті, виявляється, не я перший, хто його придумав. Щоправда, розумію я це поняття дещо інакше, аніж науковці[4]. Ну, на зразок, якщо руки брудні, то ми їх миємо. А якщо забруднюється наше поле контакту? Ми його очищаємо? І чи усвідомлюємо взагалі, що його забруднено чужими відчуттями?
  5. Виробляти звичку спостерігати за своїми відчуттями. Це дуже хороша практика. Зазвичай вона формується під час особистого вдосконалення під керівництвом психолога, тренера, коуча (в групі чи індивідуально). Коли звичка сформується, сканування відчуттів відбувається автоматично.

На тренінгу запитую:

– А що ви відчуваєте?

– Він дуже оригінально представив себе.

– Це – думка. А що ви відчували, коли подумали, що він оригінально представив себе?

– ???

– Радість? Захоплення? Заздрість? Збентеження?

Словом, людям складно сформулювати свої відчуття. Але в більшості випадків тільки тому, що в них мало практики.

  1. Під час роботи, просто сідати і починати працювати. Мені, наприклад, дуже допомагає ментальна карта. Я малюю карту, що окреслює завдання, і розкладаю все по поличках. Коли все впорядковано, легше рухатися далі.

А Микола Васильович Гоголь відзначався тим, що, на відміну від своїх колег, завжди вчасно здавав свої рукописи видавцеві. Бо він, навіть коли не знав що писати, просто ставав і писав. Ставав, бо зробив собі спеціально високий стіл, щоб писати стоячи. Спочатку він писав все, що приходило в голову, зазвичай всяку дурню, згодом ловив нитку і далі вже творив по темі.

  1. Але й не варто ґвалтувати себе. Якщо вже дуже хижо і якщо можете це дозволити собі – забийте на все і займіться чимось іншим.

Взагалі-то, відповідь на питання «Що робити?» у стосунку до цього розділу завжди дуже індивідуальна. Тому я спробував окреслити загальний напрям, деталі черпайте з інших джерел.

Та хоча б звідси[5]: 

+38 096-466-61-86,

практичний психолог-інтуїт Ірина Зелена

(безпосереднє і дистанційне консультування)

  

Практична вправа № 14

Напишіть невеличку детективну історію. В основу покладіть розслідування справжніх причин вашої депресії. Спробуйте зіграти в цю гру. Ви приходите до слідчого, котрий спеціалізується на такого роду внутрішніх розслідуваннях. Розкажіть йому все, а він хай ставить відповідні запитання, а далі ─ мандри у спогадах, очні ставки з минулими подіями, ексгумація психотравм.

Якщо ж ви переконані, що таке слідство вам нідочго і ви не страждаєте на депресію, то опишіть свою авторську методу, з огляду на ваш досвід, як уникати депресій.

Якщо ж ви кохається у своїй депресії і вважаєте, що вона вам таки необхідна, напишіть якесь мегадепресивне оповідання, вкладіть туди максимум свого депресивного стану. Бо ж, врешті, якщо депресувати, то варто бути в цьому найкращим.


[1] Фрустрація (від лат. frustratio — омана, марне очікування) — психічний стан людини, що виникає у ситуації реальної чи ілюзорної повної відсутності можливості задоволення тих чи інших потреб. Характерні ознаки: сум, невпевненість, безсилля, відчай. Будь-яка діяльність в стані фрустрації відбувається за інерцією в стані безнадійності, втрати перспектив.

[2] Забанити – тут забракувати.

[3] Схоже явище описано як ефект Розенталя – самоздійснююче пророцтво.

[4] Психогігієна — це система наукових знань і практичних заходів, спрямованих на збереження і зміцнення психічного здоров’я населення.

[5] Розміщено на правах реклами.


3 Responses so far.

  1. Ksenija коментує:

    «Ти?»
    Тобі набридли люди? Чоловіки? Жінки? Тобі надоїв дощ у чужому місці?
    Тебе втомили реклами? Мої важкі черевики? Голосний сміх? Промоутери, дилери, комівояжери? Власне відображення у вітринах?
    Ти байдужий? Холодний? Знудьгований? Деньді?
    Ти хочеш хаосу серед пустелі? Нову дівчину? «Sherfield» після обіднього сну? Чогось іншого? Більшого? Справжнього? Поезії? Хочеш?
    Ти нічого не робиш? Чому ж? Знаєш любов і японську? Збудеш? Сни? Знову сни?
    Кому ж, як не тобі? Віддати все? Отримати нічого? Крім…?
    А все ж таки?
    З ким, як не з тобою? Дахи? Коти? Конвалії? Віддаєшся чужим лініям?
    Тобі набридло? Тебе втомило? Тобі байдуже? Невже? Ну хочеш? А все-таки? Хто ти?
    P.S. Кожен сам створює собі “депресію”, а як кажуть, ми відповідаємо за тих кого приручили! Тому тут справа вже кожної особисто людини кого до себе приручати “депресняк” чи афігенський настрій, якому насрати на всі дрібниці які заганяють у “депресію”!!!

  2. s1gh6 коментує:

    Я, як натура чутлива і креативна, постійно страждаю на депресняки. Щоб вони не заважали моєму життю, постійно використовую методу, подібну до вашої детективної історії:
    1. Зловити себе на емоції. Чесно перед собою признатись, що відчуваєш.
    2. Сказати собі: так. стоп. 
    3. Запитати себе, чому саме це почуття було вибране із наявного каталогу, а не радість, наприклад? 
    4. Чи достойна та причина такого мого стану? 
    Зазвичай мозок одразу капітулює, бо не знаходить внутрішнього пояснення. Зрештою, він не реагує ніяк, просто вибирає з каталогу одне з найбільш відповідних почуттів. І після деякого тренування можна навчитись вибирати емоції свідомо.
    Або…
    Купую собі цукерок. 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>