Google+

Оповідь сімдесята, у котрій розповідається про гострий розум та тупу сокиру

070-woodsman

Із сокири, о кмітливий Читачу, вправна та розумна людина зварить не тільки смачну та поживну кашу, юшку чи борщ, а й чудову і повчальну оповідь.

І нехай порох невігластва, здійнятий вітром поспішності, не засипле твої, о Читачу, ясні очі, вводячи тебе в оману, буцім оповідь легше зварити, аніж зупу; буцім оповідь можливо зварити з будь-чого та хоч із минулорічного верблюжого кізяка; буцім язиком плескати — не мішки носити. То ж, о Читачу, не роби метушливих висновків, бо бути красномовним оповідачем або оратором, насправді, велике мистецтво, а кожний вдалий виступ — плід тривалої праці, в тому числі і над собою.

А поки ми з тобою, о працелюбний Читачу, балакали, оповідь якраз і зготувалася. Але ж і файна сокира нам дісталася — з неї вийшла смачна, поживна, висококалорійна оповідь, насичена вітамінами знань, мінералами кмітливості та іншими корисними елементами.

Посперечалися якось два лісоруби, хто з них швидше нарубає лісу з ранку до четвертої години дня.

З ранку чоловіки розійшлися по своїх ділянках. Спочатку вони працювали в одному темпі. Але за годину один з них почув, як другий припинив рубати дерево. Зрозумівши, що це його шанс перемогти, другий лісоруб подвоїв свої зусилля.

Минуло десять хвилин, тепер він почув, що другий лісоруб знову взявся до роботи. З тієї миті вони працювали майже синхронно. Згодом перший лісоруб знову почув — його супротивник зупинився. Знову лісоруб радісно та з азартом пришвидшив свій темп, вже вважаючи себе переможцем.

Так тривало цілий день. Щогодини другий лісоруб зупинявся на десять хвилин, а перший продовжував працювати. Коли ж час вичерпався, той, хто працював без перерви, був абсолютно переконаним — перемога в його кишені.

І яким же було його здивування, коли він дізнався, що помилився.

— Як так сталося? — дивувався він. — Щогодини я чув, як ти на десять хвилин припиняв працювати. Як ти примудрився нарубати більше дерева, аніж я? Це неможливо!

— Насправді все дуже просто, — прямо відповів лісоруб. — Щогодини я зупинявся на десять хвилин. І в той час, коли ти продовжував рубати ліс, я гострив свою сокиру.

Погодься, о Читачу, що це — тупо. Я взагалі дивуюся, як перший лісоруб дожив до завершення змагання і не впав знесилений інтенсивною фізичною роботою чи не відрубав собі  у запалі боротьби ногу.

А все тому, що він, як на мене, поставився до суперечки надто прямолінійно і з великим надміром якоїсь дурнуватої пристрасті до цього змагання.

Тим часом інший лісоруб, роблячи короткі перерви не тільки гострив сокиру, а й відпочивав. Зрозуміло, якби паузи в його роботі були надто довгими, то він би програв. Але лісоруб усе прорахував.

А ще, о мудрий Читачу, видається мені, що по великому рахунку, перший лісоруб придумав собі віртуального суперника і змагався з ним, а оскільки той віртуальний суперник не відповідав реальному стану справ і був лише продовженням лісоруба, то можна сказати, що лісоруб боровся сам з собою. А чи можливо у самого себе виграти? Навряд. Так само, як не можливо від самого себе втекти.

А уяви, о вигадливий Читачу, що змагання це тривалістю у життя: ми самовпевнено без зупинки «косимо капусту» тупими сокирами, прагнучи перегнати сусіда, сторожко прислухаючись як йдуть справи в нього і перебуваючи у постійному страху, а раптом переможе саме він.  

І нема коли в гору глянути, бо будь-яка пауза вважається злісним байдикуванням; і нікуди сховатися — внутрішній контролер пильно стежить за кожним нашим рухом…

Це, о шановний Читачу, було про тупу сокиру, а зараз про гострий розум.

Якось у тунель намагалася в'їхати велика вантажівка. На жаль вона виявилася надто високою і застрягла, впершись у склепіння на самому початку біля в'їзду в тунель, перегороджуючи таким чином рух. А не вистачало лише трішечки — була б вантажівка на декілька сантиметрів нижчою, вона би спокійно проїхала.

Згодом до місця пригоди прибули найрізноманітніші дорожні служби, які близько години намагалися якось зарадити проблемі: робили спроби і витягнути назад, і проштовхнути вперед, проте марно — вантажівка не рухалася з місця.

Тим часом повз тунель проїздила на авто одна сім'я. Зацікавившись великою кількістю людей у спецодягу і просто роззяв, вони вирішили докладніше дізнатися про причину того, що відбувається.

Зрозумівши, що сталося, їх маленька донька підійшла до робітників, котрі розгублено стояли біля вантажівки і сказала їм:

— Можливо ви ледь-ледь спустите колеса?

До слова, о уважний Читачу, переконана, що, окрім внутрішнього контролера десь там у тобі є і внутрішня дитина — креативна, дотепна та кмітлива.

Прислухайся до неї, о волелюбний Читачу.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>