Оповідь шістдесят шоста, у котрій Читач знаходить казанок, що варить креативні рішення

Всі ми, о щирий Читачу, бачимо себе успішними та багатими людьми, прагнемо знаходити цікаві, оригінальні та прибуткові рішення простих і складних побутових чи ділових питань.

І ми з тобою, о Читачу, ніби вже й розглядали творчий процес, але все ж саме поява креативного рішення, його народження залишається таїнством — непізнаною магією буття. З’ява ідеї у голові нашій для нас такий же загадковий процес, як і зародження життя у Космосі.

О, Аллах, як це уявити: із нічого з’явилося щось, чи взагалі все. Що з чим переплітається, що з чим з’єднується, звідки іскра і чому горить вогонь ідей?

Жила колись сороконіжка. І кожного ранку вона ходила по своїх справах з одного лісу, до іншого лісу. Ходила вона одним і тим же шляхом.

І кожного ранку біля берега невеличкого ставка за сороконіжкою спостерігала жаба і подумки дивувалася: «О, Аллах, двадцять пар ніг! У мене всього дві пари, а тут цілих двадцять. І як їй вдається на них пересуватися і не падати?»

Й одного разу цікавість жаби вилилась на зовні у вигляді запитання:

— О, сороконіжка, нехай тебе благословить Аллах, якщо твоя ласка, розкажи мені, як вдається тобі ходити на своїх сорока ногах і не спотикатися? Аллах свідок, я би так не змогла.

Зупинилася сороко ніжка і задумалася: «А й справді, як це мені вдається?»

І щойно вона спробувала проконтролювати увесь механізм злагодженого руху сорока своїх ніг, як одразу спіткнулася і впала.

Тож, підіймаючись на терасу спостереження, візьмемо, о Читачу, до уваги досвід сороконіжки й будьмо пильними та обережними, аби нас не вдушила жаба, адже грубі і нахабні втручання у тонку і тендітну систему мислення нашого можуть звести нанівець усі наші попередні здобутки. Як то кажуть: «Здіймався на гору Знання, але з’їхав чомусь з гори Глузду».

На цю терасу спостережень, о терпеливий Читачу, я неодноразово підіймалася раніше, тому маю що розповісти тобі про побачене мною.

Як на мене, о Читачу, народження нової ідеї відбувається у певному середовищі, наповненому інформацією, враженнями, асоціативними ланцюгами, відблисками пам’ятних подій, видивом майбутніх мрій.

І якість цих інгредієнтів визначає якість майбутньої ідеї. Бо ж хіба з гнилої баранини вийде смачний плов?

І цей, назвемо його так, первинний бульйон вариться у казані та підігрівається вогнем ентузіазму нашого. А паливом слугує мета.

Яке поліно мети покладено у багаття — таким і вогонь буде, а згодом і нова ідея. Ну, думаю, зрозуміло, що на сирих дровах багато не звариш.

Ну добре, як у нас є вдосталь часу, а коли слід діяти швидко і спонтанно? Є щонайменше два варіанти: штучно пришвидшити мозкову діяльність як таку за допомогою психотропних препаратів і вогонь палатиме інтенсивніше, а значить і бульйон швидше звариться (але слід вважати, аби казанок не підгорів); або природно і поступово вдосконалювати свої навички й згодом діяти швидше та більш спонтанно.

В одному місті трапилося таке.

Один караванник не зміг розрахуватися із кредиторами і втрапив у боргову яму. Й не було жодної людини, котра мала би бажання йому допомогти. Жодної, окрім багатого старигана, який запропонував караваннику:

— О, шановний, віддай заміж за мене свою доньку і я розрахуюся з твоїми боргами.

Складно вирішувати у такій ситуації, але чоловік відмовився від цієї пропозиції.

Та старий не відступав:

— Добре, о, шановний. Тоді нехай донька твоя потягне жереб. Виграє вона — отримаєш гроші, а як програє — вийде заміж за мене і знову ж таки дам тобі грошей. Бачиш, ти виграєш у будь-якому випадку.

Караванник розповів про все своїй донці і дівчина пристала на цю пропозицію.

І от вони втрьох зустрілися у розкішному саду багатія. Домовилися, якщо дівчина дістане із торбинки білий камінець — перемога її, якщо ж чорний — вона програла.

Старий підняв з землі камінці і поклав їх у торбинку. Але дівчина зауважила, що старий взяв два чорні камінці, а отже в неї жодних шансів витягнути із торбини білий, бо там обидва чорні.

Наше звикле прямолінійне мислення, о Читачу, справедливо обурюється: «Не чесно! Відмовляюся грати за такими правилами! Вимагаю справедливості!». Стільки шуму і галасу, мені аж вуха позакладало. Але що ці промови дають практично? У даній конкретній ситуації? Ми на суді перед Аллахом, чи де? Ну пошле дівчина старого туди, де Панас телят не пас. Ну, навіть, якщо старий туди і піде, що з того? Де гроші взяти?

В такій ситуації, о Читачу, посилати краще свою гординю, бо саме вона засліплює нас. Ми боїмося, о Читачу, втратити своє обличчя, думаючи: «Як це так? Хтось хоче мене надурити?». Та тут боятися нічого, навіть якщо втратиш, бо це не обличчя, а маска.  

Однак дівчина нічого не сказала, спокійно засунула руку в торбинку, взяла камінець, а, виймаючи руку, ніби випадково зронила його:

— Ой, я така незграбна, просто від хвилювання руки трусяться. Але ж це не біда, ми зараз поглянемо, який камінець у торбинці залишився і нам стане зрозуміло, який же витягнула я.

Бульйон зварився — з’явилася ідея. Чиста перемога.

Зауваж, о Читачу, дівчина не гаяла даремно час на віртуальний судовий процес над брехливим старим у своїй голові. Вона просто швидко зорієнтувалася у ситуації, прийняла її і почала мислити у нових категоріях.

Тобто, якщо діяти в цій грі за умови «У торбинці один чорний і один білий камінь», то сам, розумієш, о Читачу, у дівчини ходів мало і найкращий з них відмовитися продовжувати гру.

Натомість, коли діяти в цій грі вже за нових умов «У торбинці два чорних камені», то з’являються нестандартні рішення.

І в цій ситуації дівчина швидко перезавантажила свій комп’ютер, ввела правильну інформацію і отримала потрібний та ефективний результат.

Отже, гнучкість мислення, о Читачу, а також вміння швидко позбавлятися зайвого і відходити від «вчорашнього не актуального». Маючи все це, о працьовитий Читачу, ти станеш гарним кухарем нових ідей, не гіршим за всемогутнього Аллаха.

Де взяти казанок ти вже знаєш. Та не на полотні у комірці тата Карло, того вже забрав Буратіно.

А приправою до твого креативного бульйону нехай будуть короткі історії про креативні рішення інших людей. Ними час від час я буду присмачувати нашу подорож.

Під час другої світової війни на німецько-швейцарському кордоні у нацистів було правило: усіх німці, які намагалися втекти у Швейцарію затримувати, а усіх, хто хотів потрапити зі Швейцарії у Німеччину, завертати назад.

І щоб перетнути кордон, слід було пройти 5 хвилин мостом. А солдати охороняли міст цілісіньку добу, за винятком 2,5 хвилин, на які вони, через певні проміжки часу, йшли з посту, аби змінити варту.

І це «вікно» у 2,5 хвилини, коли кордон лишався без охорони, давало шанс потрапити у Швейцарію.

Ходімо разом, о кмітливий Читачу, цікавим шляхом пошуку оригінального рішення.

Якщо мислити стандартно, то виходить, що за 2,5 хвилини слід подолати шлях у 5 хвилин. Бігти? Летіти? Все одно охорона встигне побачити спину втікача і вистрелити в неї.

Візьмемо ж до уваги нові умови гри (як і з камінцями). Оцінимо реальні можливості. За 2,5 хвилини я подолаю лише половину шляху і тоді з’явиться охорона. Але якщо я на середині шляху, то в мене є одна важлива перевага — вони не бачили, звідки я починала йти. Та якщо вони побачать мою спину, то здогадаються, що я йду у Швейцарію, проте, якщо вони бачитимуть моє обличчя, то подумають, що я йду з Швейцарії і повернуть мене туди, звідки я, як вони собі думають, прийшла.

Бульйон зварився. Отже, спокійно йдемо до середини шляху, потім розвертаємося назад і робимо вигляд, що хочемо потрапити із Швейцарії в Німеччину. Педантичні німці не дадуть змоги порушити закон і відправлять пішохода назад у Швейцарію.

Відверто кажучи, о уважний Читачу, мені достеменно не відомо, чи саме таким був хід думок людей, котрі власне й придумали цей хитрий маневр.

Я, знаючи цю історію, спробувала змоделювати процес появи креативного рішення, щоб зрозуміти самій і щоб пролити трохи світла і на твоєму горищі.

А постфактум завжди легше теоретизувати, тому на практиці все виглядатиме інакше. Втім, сподіваюся, що ми з тобою, о талановитий Читачу, суть таки втямили.