Google+

Механіка креативності

«Голова – предмет темний і обстеженню не підлягає»

Із кінострічки «Формула кохання»

Якщо вірити доктору Едварду де Боно, то наш коханий головний мозок функціонально не має жодного стосунку до творення нового:

«…призначення мозку зовсім не для творчості. Чудова особливість людського мозку полягає в тому, що він формує із явищ довколишнього світу шаблони, а потім використовує їх для сприйняття та оцінки. Якби мозок працював інакше, життя було би неможливим. Його завдання полягає в тому, аби забезпечити нам виживання, а не в тому, щоб народжувати творчі ідеї. Коли ми «сходимо з рейок», створюючи нові ідеї та концепції, то робимо зовсім не те, що є призначенням мозку[1]».

 Укріпити віру в його переконання нам допоможе авторитетна думка іншого вченого:

«Доктор Бергланд переконаний, що роль мозку дуже перебільшена. На його думку мозок – звичайна залоза й залежить у своєму функціонуванні від гормональних і молекулярних змін.

Також доктор стверджує, що незважаючи на наявні у мозку електричні імпульси, вони всього лиш поверхневі сигнали й не відіграють такої важливої ролі у передачі повідомлень до різних структур мозку і по всьому тілу, яку мають гормони[2]».

Врешті, Геррі Маркус ставить остаточний невтішний діагноз людині розумній як природному явищу на планеті Земля:

«Там, де Шекспір уявляв безмежний розум, я бачу дещо інше, інженери називають це клуджем. Клудж – це безглузде, незграбне, однак дивовижно ефективне вирішення проблеми.

…найфантастичніший клудж зі всіх існуючих – людський мозок, абсурдне й водночас чудернацьке творіння сліпого процесу еволюції[3]».

І щоб вже забити останній цвях у труну, де лежить cadaver[4] людини досконалої, процитую наступну репліку, почуту в театрі життя:

«…весь план існування, де виходять друком журнали та діють збройні сили, є просто послідовністю моментів усвідомлення, об’єднаних лишень тим, що у кожний новий момент присутнє поняття про попередні. Хоча зі споконвіку ця послідовність безперервна, власне свідомість не усвідомлює себе ніколи. Тому стан людини у житті жалюгідний[5]».

 Якщо ж вірити Хосе Сільві, то саме наш коханий головний мозок, а саме права його півкуля – невичерпне джерело не тільки творчості, а й загалом життєвих гараздів кожної особистості:

 «Відкрито новий вимір у людському мисленні. Воно нині використовується менеджерами по цілому світу, дозволяючи їм покращувати сприйняття, пам'ять, проникливість і здатність приймати рішення. Воно називається методом Сільва. Цей метод дозволяє вам підкорити собі свій розум і примусити його краще працювати на вас…

…Ключем до успіху є розслаблений рівень мислення, що зветься альфа. На цьому рівні інтуїтивна права півкуля мозку активується і більш збалансовано співпрацює з логічною лівою півкулею[6]».

 Якщо вірити Тоні Бьюзену, то насправді наш коханий мозок володіє потужним Творчим Інтелектом. А розподіл праці між правою та лівою півкулями виглядає дещо інакше й творча ідея є результатом повнопівкульного мислення:

«Мої дослідження мислиннєвої діяльності видатних творчих геніїв підтвердило, що всі вони були «повнопівкульними» – тобто використовували весь діапазон навичок двох півкуль і кожне вміння доповнювало та підтримувало інші[7]».

Якщо вірити[8]

Але ж кому повірити?

Повірте, ми будемо вірити, даруйте за тавтологію.

Завтра з’явиться нова концепція щодо творчості людської. Ця концепція пропонуватиме новий підхід до генерації нових ідей. Й даватиме результат.

Адже і метод Сільви, і підхід де Боно, і ментальна карта Бьюзена, і клудж Маркуса працюють й допомагають знаходити нові – цікаві та оригінальні рішення старих проблем.

 

То ж розумієте, у чому складність Трухімовича, коли він оголошує у цій книзі розділ «Механіка креативності»?

 

Ще від часів древніх римлян, які свідомо практикували «solvitas perambulum[9]»… а може ще раніше… і до наших днів вигадано, можливо, тисячі концепцій, що покликані не просто пояснити творчу діяльність, а й дати дієву методику для генерації нового.

Вигадати ще одну, чи що?

 

І поки ще Трухімович вигадує щось нове у царині креативного мислення, Трухімович каже наступне.

Є сенс стверджувати, що творчий процес, незалежно від того, який спосіб генерації ідеї практикується, має свої етапи, свою послідовність. Іншими словами, у щоб ви не вірили: у Музу, що цілує вас в губи; чи у «Правило 10 000 годин»; чи у талісман; чи у власні гени – так чи інакше, байдуже, усвідомлюєте ви це чи ні, творчий процес матиме наступні етапи[10]:

  1. Підготовка. Визначаємо тему, ставимо мету і завдання.
  2. Збір та обробка інформації. Отримуємо цілісне бачення ситуації, проблеми, задачі.
  3. Підготовка до творчого процесу. Якось же ми налаштовуємося. Хтось сідає за стіл, хтось прикликає музи, хтось чекає слушної нагоди, хтось слухає музику.
  4. Пошук рішення. Шукаємо нове із застосуванням креативних методик, згідно тих чи інших концепцій, чи без застосування креативних методик. На цьому етапі ми прагнемо здійснити керований вихід за межі, встановлені стереотипами, ініціювати так звану провокацію чи інтервенцію.
  5. Інкубація. Так було завжди. Люди шукали рішення, ламали голови та олівці у пошуку нової ідеї, втомлювалися, відкладали свою роботу і йшли робити інші справи. А тим часом «казанок» варить, варить, варить, закипає… І раптом…
  6. Просвітлення. Еврика! Прийшла нова ідея. Буває у несподіваний момент, у несподіваному місці, коли ми цього не чекаємо.
  7. Шліфування. Маючи нову ідею, варто доопрацювати її деталі, для того, щоб, принаймні, ще хтось крім вас зміг відчути та зрозуміти важливість зробленого вами відкриття.
  8. Перевірка. Звісно, дивимося, чи відповідає  розроблена ідея, кінцевий продукт поставленій меті. І чи реально втілити ту ідею у життя.
  9. Реалізація. Практичне застосування нової ідеї.

 

Зауважте, саме на етапі «Пошук рішення» ми обираємо той чи інший інструмент для генерації нової ідеї:

    1. Метод Сільви.
    2. Метод де Боно.
    3. Метод Бьюзена.
    4. Щось з ТРІЗ пана Альтшуллєра.
    5. Щось з креативних методик у розділі «Дохлі коні та креативні рішення» цієї книги
    6. Чекаємо на натхнення.
    7. Безтурботно п’ємо.
    8. Нервово куримо.
    9. Тощо…

     

    А який з тих інструментів ви оберете, залежить від того, у який з них ви вірите. Вірите наївно, наче дитина.

    Просто вірте, і воно працюватиме.

    Для натхнення у вірі вашій ось вам бувальщина про війну.

     

    Під час другої світової війни на німецько-швейцарському кордоні у нацистів було правило: усіх німців, які намагалися втекти у Швейцарію затримувати і залишати у Німеччині, а усіх, хто хотів потрапити зі Швейцарії у Німеччину, завертати назад.

    І щоб перетнути кордон, слід було пройти 5 хвилин мостом. А солдати охороняли міст цілісіньку добу, за винятком 2,5 хвилин, на які вони, через певні проміжки часу, йшли з посту, аби змінити варту.

    І це «вікно» у 2,5 хвилини, коли кордон лишався без охорони, давало шанс потрапити у Швейцарію.

     

    Але як використати це вікно, аби прослизнути з Німеччину у Швейцарію?

    Перша, вивірена математичною логікою, думка – це неможливо. Бо не встигну за 2,5 хвилини подолати шлях, на який треба 5 хвилин.

    Гаразд, частина аудиторії відсіялася.

    Проте дехто продовжує мислити далі у стандартний спосіб. Маємо такі умови: за 2,5 хвилини слід подолати шлях у 5 хвилин. Бігти? Летіти? Тобто обрати допоміжний якийсь засіб і змінити свої швидкісні характеристики. Але й таке рішення теж безрезультатне: все одно охорона, або почує шум і вибіжить, або встигне побачити спину втікача і вистрелити в неї.

    От і ще менше стало бажаючих втекти у Швейцарію.

    І серед дуже бажаючих знайшовся хтось, хто почав мислити не стандартно, а як мінімум прагматично, позаяк «Неможливо викопати нову яму, продовжуючи поглиблювати стару[11]».

    Оцінимо об’єктивну реальність. За 2,5 хвилини я подолаю лише половину шляху і тоді з’явиться охорона. Але якщо я на середині шляху, то в мене є одна важлива перевага вони не бачили, звідки я починав йти.

    Однак, якщо вони побачать мою спину, то здогадаються, що я йду у Швейцарію, проте, якщо вони бачитимуть моє обличчя, то подумають, що я йду з Швейцарії і повернуть мене туди, звідки я, як вони собі думають, прийшов.

    Еврика!

    Отже, спокійно йдемо до середини шляху, потім розвертаємося назад і робимо вигляд, що хочемо потрапити із Швейцарії в Німеччину. Педантичні німці не дадуть змоги порушити закон і відправлять пішохода назад у Швейцарію.

    Відверто кажучи, мені достеменно не відомо, чи саме таким був хід думок людей, котрі власне й придумали цей хитрий маневр.

    Але з впевненістю можемо стверджувати – креативне мислення має свою логіку, свою послідовність, але ця логіка чинна в інших обставинах.

    А ці інші обставини є наслідком нашого іншого сприйняття ситуації чи іншого ставлення до ситуації, котра потребує креативного рішення.

    Тобто креативне мислення – це радше зміна погляду на ситуацію і дія в межах нового погляду на цю ситуацію.

     

    Порівняйте:

    1. Стандартне мислення, стандартне сприйняття, стандартне ставлення призводить до стандартних обставин: «у мене є 2,5 хвилини, і за цей час я маю подолати відстань, на яку потрібно 5 хвилин»
    2. Інше мислення, інше сприйняття, інше ставлення: «а чи треба бути вдвічі швидшим? які переваги дає мені подолання відстані за 2,5 хвилини?» призводить до нових обставин: «на середині шляху вони не знають, звідки я йду і куди».

      1. І коли ми діємо в межах цих нових обставин, ми знаходимо цікаве рішення: «спокійно йдемо до середини шляху, потім розвертаємося назад і робимо вигляд, що хочемо потрапити із Швейцарії в Німеччину».

    Я, знаючи цю історію, спробував змоделювати процес появи оригінального рішення й представити механіку креативності.

    І коли все розжовано, то сама ідея вже не видається такою «Вау, оце креативно!», бо постфактум завжди легше теоретизувати.

    На практиці все виглядає інакше – ідея спалахує раптово, ми не бачимо і не усвідомлюємо, що там за кулісами? І ця таємничість вселяє нам благоговійну думку: «Я би до такого не додумався».

    Але насправді все просто.

     

    Практична вправа № 10

    Придумайте 20-30 неологізмів, нових слів та розтлумачте їх. Зробіть такий невеличкий словничок.

    А якщо вам вдасться за допомогою нових, щойно вами придуманих слів розповісти якусь історію, то це буде взагалі чудово.

    Як це? Точнісінько так само як у Задзеркаллі, вигаданому Льюїсом Кероллом:

    Був смажень, і швидкі яски

    Спіралили в кружві,

    І марамульки йшли в псашки,

    Як трулі долові[12]



    [1] Едвард де Боно, «Серйозне творче мислення».

    [2] Стівен Джуан, «Дивовижі нашого тіла».

    [3] Геррі Маркус, «Не досконала людина. Випадковість еволюції мозку та її наслідки».

    [4] Труп.

    [5] Че Гевара у книзі Віктора Пєлєвіна «GENERATION "П"».

    [6] Хозе Сільва, Роберт Б. Стоун, «Мистецтво менеджменту за методом Сільва».

    [7] Тоні Бьюзен «10 способів розвинути креативність».

    [8] Можна було би написати цілу книгу з назвою «Якщо вірити…», побудувавши її виключно на цитатах з інших вчених праць. Був би такий своєрідний дайджест.

    [9] Solvitas perambulum (лат.)  – вирішіть це під час прогулянки

    [10] Докладніше у практичному посібнику «Реклама. Конспекти копірайтера». Або, врешті, в інших джерелах.

    [11] Едвард де Боно.

    [12] «Курзу-Верзу», з книги «Аліса в Задзеркаллі», видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».


    One Response so far.

    1. Taliasik коментує:

      Уааау. Для мене ця стаття ні разу не постфактум. Гарна збірка різних точок зору. 
      І кожному тут вгодили наші попередники. Молодці. 
      Кроки запишу на папірчик. Спробую використати як шаблончик згодом. Дякую за чудову статтю)

    Напишіть відгук

    Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>