Google+

Оповідь тридцять шоста, у котрій один динар відрізняється від одного динара, хоча в кожному з них по десять дирхемів

О підприємливий Читачу, тобі, як дбайливому господарю і досвідченому продавцю доводилося, певно, промовляти і вже точно чути приказку: «Динар, він і в Африці динар». І справедливість цих слів підтверджують сановиті шейхи, спритні купці та мандрівні караванники, а разом з ними й сивобороді мулли, аксакали та мудреці. Всі вони, гідні поваги та довіри мужі, впевнено підтвердять, що теорему «Динар, він і в Африці динар» доводило незліченну кількість разів саме Життя, тим самим перетворивши її на аксіому.

А успіх і пошану людську динар здобув тим, що виготовлений він із щирого золота і тому не потребує додаткових слів під час обігу між покупцями і продавцями, адже дзвін його і його братів сам по собі вагомий доказ його цінності.

Але до цього місця ми, о шановний Читачу, дивилися на динар поглядом досвідчених, тямущих і знаючих людей, до яких, о Читачу, сміливо можна віднести й нас з тобою. І раз вже динар заблищав у руках наших звабливим сяйвом, то спробуємо побачити його в іншому світлі.

Адже мудрий Аллах завчасно подбав про те, щоб люди були такими різними, інакше він відверто нудьгував би, спостерігаючи за еволюцією «людини розумної» в «людину мудру»…

 

У одного поважного і працьовитого чоловіка був син. І останній мав усі підстави перейняти від свого батька його любов до праці. Проте у того чоловіка була ще й дружина, котра надмірною опікою своєю перетворила хлопця на манірного лежня та затятого ледаря.

Мудрий і спостережливий чоловік не міг не помітити ким став його єдиний нащадок, тому якось, коли хлопцеві вже сповнилося 18 років, він покликав його до себе і суворо сказав:

— Сину, ти добровільно обплутав себе тугими путами лінощів. А важкий камінь неробства, котрий вже висить на твоїй шиї, втопить тебе у стрімкій ріці життя. Йди працювати. Зароби, принаймні, один динар зараз, і тоді я зрозумію, що ти працюватимеш й в майбутньому та збільшиш мої статки. Бо інакше, клянусь Аллахом, я припиню твоє безтурботне життя — роздам усе майно чужим людям, а сам подамся у дервіші.

Син не наважився перечити батьковій волі і, похнюпивши голову, пішов радитися з матір'ю. Та, дізнавшись про наказ батька, ледь не розплакалася, жаліючи свою дитину, але швидко взяла себе в руки та придумала як зарадити біді.

Цілий місяць, кожного ранку син виходив з дому й, буцім, йшов на роботу. А сам продовжував байдикувати: тинявся вулицями, розважався з однолітками, чи просто лежав на моріжку, рахуючи птахів, що пролітали над ним у небі.

Потім дала йому мати динар. Але, аби не викликати у батька підозри, розміняла золотий на дрібніші — срібні та мідні монети, щоб виглядало так, ніби гроші зароблено поступово. Взяв син свій «заробіток» і пішов до батька:

— Ось, абаті, тут рівно динар, — простягнув син гаманець з грошами.

Батько взяв гроші, зважив їх у долоні та й жбурнув мовчки у вогнище.

Син постояв ще трохи і, нічого не розуміючи, пішов геть.

Як почула мати про те, що зробив з грошами батько, то, зітхаючи, промовила:

— Вочевидь, на це воля Аллаха, сину. Мусиш йти працювати.

З наступного дня, тридцять днів поспіль у поті чола свого працював хлопець. І щодня якась інша робота: то в саду, то на полі, то в кузні, то на базарі. Де сріблом заплатять, де мідяками.

І ось нарешті назбиралося у нього рівно один динар. Парубок дбайливо склав свій перший зароблений у цьому житті динар і з гордістю приніс його батькові:

— Ось, абаті, тут рівно динар.

Батько взяв гроші, зважив їх у долоні та й жбурнув мовчки у вогнище.

Цього разу хлопець не роздумуючи кинувся до вогню — став власними голими руками жар розгрібати, вишукуючи всі до однієї монети.

— Та що ж це таке, батьку!? — ледь не плачучи, каже. — Я цілий місяць важко працював, а тим мій заробок, наче сміття, викидаєш.

Поглянув на нього батько та й каже:

— Ось тепер я бачу, що ти сам цей динар заробив. Чужих грошей тобі не жаль було, чужі гроші дешевші за пилюку при дорозі. А свої — працею здобуті, ось ти і цінуєш їх, наче найдорожчий скарб. Нехай слова мої сину залишаться у твоєму серці: щира праця наче благословіння Аллаха — за неї він винагородить тебе: все в тебе буде і гроші, і майно, і слава, і повага. А не будеш працювати, так і чужі гроші тебе не врятують. Чужому динару — гріш ціна.

Ну з динарами ніби все зрозуміло: заробив — цінуєш; впало з неба — піде в землю, тому й динар різниться від динару. Але так само й інші прибутки — нематеріальні об'єктивно цінуються лише під час рівнозначного обміну. Якщо, скажімо, людина не платить за навчання, то й ставиться до нього абияк. Винятки, звичайно, є, проте у голові тих учнів, котрі свідомі того, що отримують важливу для себе річ та мають намір згодом у певний спосіб винагородити Вчителя за його працю.

І звідси логічно буде припустити, що зацікавленість людини чи то роботою, чи то проектом, чи то новою професією проявляє себе у її намірах інвестувати в це свій час, гроші, знання, досвід.

А тобі, о шановний Читачу, бажаю — нехай праця твоя збагатить тебе численними статками.


Post Tagged with

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>