Google+

Оповідь друга, із котрої Читач дізнається про 1002-у ніч Шахразади та про парадокси, як інструмент для розігріву креативного мислення

(Man with Cuboid) Ешер, 1958

О прозорливий Читачу, чи спрямовував ти баских коней свого розуму на поле роздумів над запитанням: «А що трапилося після того, як Шахразадою було розказано 1000 і 1-у казку?».

Чи пам’ятала про Шахріяра його згубна пристрасть до відтинання жіночих голів?

Чи може він гідно оцінив красномовність Шахразади та взяв з нею законний шлюб?

А може Шахразада, водночас із розповідями казок тихцем труїла плов Шахріяра? І на 1002-у ніч той раптом занеміг і швидко помер, а розтин тіла однозначно вказав на те, що причиною царської смерті була грудна жаба (медики би сказали ішемія міокарду).

А може…

У мене, о великодушний Читачу, є непохитна, наче мусульманська віра та один із її символів священний камінь Кааб, впевненість, що особисто у тебе також була чи щойно з’явилася вірогідна версія, або й декілька версій щодо подій, котрі мали місце у 1002-у ніч з часу моєї першої зустрічі з царем Шахріяром. І при першій же нагоді я з превеликим задоволенням послухаю її.

А зараз історію, ба, навіть декілька, розповім тобі я. І сподіваюсь ти, о шанований в колі родичів, колег та друзів Читачу, будеш насолоджуватися почутим так само, як травневим ранком тішиться дитина таким бажаним подарунком від дідуся Турахона[1].

Але спочатку, о Читачу, щоб уникнути докорів тих, хто, нехай Аллах гідно оцінить їхню терпеливість та уважність, все ж дочитали до кінця усі мої казки, і тих, хто, нехай Аллах нагородить їх за кмітливість, відкрили останню книгу моїх казок з кінця, наведу в цій книзі офіційну версію, вочевидь схвалену наймудрішими і найдостойнішими сивобородими муллами, логічного завершення моїх взаємостосунків із царем Шахріяром.

 

За час, поки тривали розповіді Шахразади, народилися в неї від Шахріяра трійко хлопців, що, зрештою, цілком природно, бо ж повелитель людина діла і він не міг задовольнитися лишень одними розповідями, навіть такими, що, наче дзвінкий і переливчастий щебет райського птаха, лилися з прекрасних вуст Шахразади. 

І ось, закінчивши свої розповіді, якщо мені не зраджує пам’ять останньою була казка «Швець Маруф», з невідомої для нас причини, можливо Шахразада просто втомилися спати на хиткому ложі громадянського шлюбу, тому й вирішила нарешті розрубати вузол невизначеності; словом, закінчивши свої розповіді, вона попросила привести спільних з царем дітей і заради них попросила у Шахріяра залишити їй життя.

І тут цар заплакав та промовив, цитую:

«О, Шахразада, клянуся Аллахом, я помилував тебе ще задовго до того, як з’явилися на світ ці діти, оскільки побачив я, що ти доброчесна, чиста, шляхетна і побожна жінка. Хай благословить Аллах тебе, твого батька, твою матір, твій корінь і твоє гілля. Закликаю Аллаха у свідки, що я звільнив тебе від усього, що може тобі нашкодити!».

 

Іншими словами повний катарсис диво, подароване Шахріяру ніким іншим, як особисто Аллахом, бо лише йому одному підвладні потаємні струни Душі Людської, на котрих він ладен зіграти чарівну мелодію відвертого і щирого каяття, натомість людям лишаються нерви, і гра на них, як показує багатовіковий досвід, переважно ріже вухо.

Та в цілому мені подобається цей оптимістичний щасливий кінець з мильними бульбашками.

 

А ось Едгар Алан По, цілком достойна людина, щоб згадувати його ім’я у цій книзі, принаймні тому, що саме він, а не хто інший, своїм твором «Вбивство на вулиці Морг» у 1841-му році започаткував детективний жанр і вже напевно за цей вчинок Аллах його нагородив.

Отож, Едгар Алан По, посилаючись на якийсь «Таклінетлі» (про цей твір, о Читачу, я так само, як і ти чую вперше) маловідомий трактат у Європі, стверджує, що буцім все закінчилося щасливо цар залишив Шахразаду живою і полишив своє чудернацьке хобі щоденне ранкове відтинання жіночих голів, але Шахразада раптом пригадала собі ще одну історію про Синдбада мореплавця, більше того їй кортіло якнайшвидше розповісти її, інакше почуття вини за те, що вона приховала цю, без сумніву, прекрасну казку, переслідуватиме її аж до судного дня і, вочевидь, перешкоджатиме переходу до вічного життя, яке даруватиме правовірним милосердний Аллах.

 

Дозволю собі, о Читачу, опустити всі подробиці історії про Синдбада, скажу лишень, що все побачене ним було дуже схожим на досягнення науки та техніки ХІХ-го сторіччя, а опис їх мовою тогочасного мусульманського світу викликав у Шахріяра подвійне здивування та потрійну недовіру, і врешті призвів до звинувачень у брехні того, хто цю історію розповідав, тобто Шахразади.

От подумай, о шановний Читачу, як пояснити далекому, в прямому і переносному сенсі, від сучасного світу царю Шахріяру, що таке аероплан, потяг, метрополітен чи телеграф. Я вже мовчу про Інтернет, мобільний телефон чи домашній кінотеатр.

 

Тож нічого дивного, що скоро цілком правдива розповідь Шахразади про ХІХ-те сторіччя почала супроводжуватися царськими коментарями на зразок: «Бздури!», «Не може бути!», «Це – брехня!», «Такого не буває!», «Дурниці!», «Яка маячня!», «Яке безглуздя!».

І останньою краплею, котра переповнила велетенську, наче безкрайній океан, чашу терпіння сонцесяйного царя Шахріяра стало наступне (цитую Едгара Алана По):

« Дружини і доньки цих могутніх чарівників,продовжувала  Шахразада, анітрохи не бентежачись багаторазовими і дуже нечемними зауваженнями чоловіка, дружини і доньки цих великих магів мають усі таланти й принади і були би сама досконалість, якби  не деякі фатальні омани, від яких поки що неспроможна їх врятувати навіть чудодійна могутність їхніх чоловіків і батьків. Омани ці приймають то одну подобу, то іншу, але те, про що кажу я зараз, полонило їх у вигляді турнюра[2].

У вигляді чого? перепитав цар.

Турнюра, сказала Шахразада. Один зі злісних джинів, вічно готових творити зло, навіяв цим вишуканим дамам буцім те, що ми називаємо тілесною красою, цілком і повністю міститься в деякій частині тіла, розташованої нижче спини. Ідеал краси, як вони вважають, прямо залежить від величини цієї опуклості; оскільки вони повірили в це дуже давно, а подушки в тих краях дешеві, то там не пам'ятають часів, коли можна було відрізнити жінку від дромадера[3]

Досить! вигукнув цар. Я не бажаю більше слухати і не буду! Від твоєї відвертої брехні в мене і так уже розболілася голова. Та й ранок, як я бачу, уже настає. Скільки пак часу ми одружені? У мене знову прокинулася совість. Дромадер! Ти, здається, маєш мене за осла. Коротше кажучи, пора тебе задушити».

 

Все ж Шаїріяр господар свого слова. Так Шахразада покинула цей світ і з чистою, наче дитяча сльоза, совістю відлетіла на аудієнцію до Аллаха, тішачи себе думкою, що кінець кінцем Шахріяр сам себе й покарав, бо позбавив себе подальших цікавих розповідей.

 

Зараз, о далекоглядний Читачу, ми перейдемо до головного. А все вищезгадане потрапило на сторінки цієї книги і перед твої ясні очі тільки задля того, щоб ти, о глибокодумний Читачу, був достатньо поінформований, щоб блискучими знаннями своїми міг здивувати кожного, хто, уражений хробаком недовіри до тебе, спробує закинути тобі будь-що стосовно наступної, на мою думку, гідної саме Шахразади історії, котру ти, о красномовний Читачу, матимеш нагоду з насолодою розповідати іншим. 

 

Ти вичерпала своє красномовство, а твоя вигадливість більше не спроможна здивувати мене цікавою історією, сказав Шахріяр, крутячись від безсоння та злості у ліжку. Покажи ж мені тепер свою мудрість. Я подарую тобі життя, якщо ти вгадаєш, що я з тобою зроблю: поведу на страту чи відпущу з Аллахом?

О, всемогутній царю, нехай буде записане твоє благородне ім’я золотими буквами у книзі буття! відповіла Шахразада. Милість твоя безмежна, ти накажеш своїм слугам стратити мене.

«Вона вгадала, подумав цар… І тут він зрозумів, що його обвели довкола пальця, наче малу дитину. …Вона відгадала і, виходить, я повинен подарувати їй життя. Але подарувати їй життя значить помилувати. Але про «помилування» вона нічого не казала і, отже, не вгадала. А раз не вгадала, то за умовою її треба стратити. Що ж робити? О, великий Аллах!»

…Прийшла наступна ніч. Цар все ще сподівався одержати верх над Шахразадою і залишити за собою останнє слово.

Чого тільки не буває! відчуваючи деренчливе роздратування в собі, почав цар. Ти, як я бачу, мудра жінка, я віддам тобі усі свої скарби, якщо скажеш, чого в житті все ж не буває?

Немає і не буде, о великий царю, у світі людей багатших за тебе, спокійно і гідно мовила Шахразада.

«Вона таки має рацію… подумав Шахріяр. Але тоді я повинен віддати їй усе багатство… Вона стане багатішою за мене… Виходить, вона все ж збрехала, і віддавати їй багатство не треба. Але тоді… О, Аллах!».

Стратити не можна помилувати. І де ставити кому? О, Аллах, вибач мене за нескромне запитання, а що ти робиш у таких випадках?

 

Ось він, о терпеливий Читачу, парадокс друг геніальності і побратим мудрості. З відчайдушною хоробрістю героя він зіштовхує непоєднуване в одній думці та висікає іскру нового знання, нового розуміння, нового сприйняття світу.

Парадокс своєю незвичністю, нестандартністю дає поживу для нашого розуму, звивини починають рухатися, а це прекрасна гімнастика, щось на зразок розминки для розігріву подальшого креативного мислення.

Адже, перш ніж вийти на старт, бігун ретельно розминає свої м’язи. Так само і мислителю, перш ніж приступити до розв’язання тих чи інших життєвих завдань, в тому числі й актуальних маркетингових, здалось би привести свій мозок у робочий стан.

Поглянь, о працелюбний Читачу, ось декілька парадоксів, дбайливо зібраних мною у щедрому винограднику моєї пам’яті спеціально для тебе.

Парадокс Еватла. Протагор взяв учня Еватла за умови, що той йому заплатить, коли виграє першу справу. Сталося так, що Протагор подав позов на Еватла за те, що той йому довго не платить. Чи повинен Еватл заплатити, якщо він виграє цю справу?

Парадокс слуги. Накажіть слузі не слухатися вас. Не слухаючись вас, він не виконає наказу, оскільки він виконує його не слухаючись вас.

Парадокс Абіліна. Буває, що люди приймають рішення, базуючись не на тому, що вони самі хочуть, але на тому, що вони думають, що хочуть інші. В результаті виходить, що кожний робить щось, що насправді нікому не потрібне.

Вилка Мортона. У 1487 році лорд-канцлер Англії Джон Мортон розробив нову політику оподаткування. Його підхід полягав у тому, що якщо хтось живе у розкоші і, без сумніву, витрачає багато грошей на себе, то він, безумовно, має достатньо доходів, щоб поділитися ними з королем. Якщо ж хтось живе економно, то в нього повинні залишитися заощаджені кошти для передачі їх до королівської скарбниці.

Парадокс Інтернету. Ймовірність існування потрібної інформації в Інтернеті збільшується, а ймовірність її віднайти зменшується.

Парадокс Гегеля. Історія вчить людину тому, що людина нічому не вчиться у історії.

Парадокс Мура. Йде дощ, але я так не вважаю.

Парадокс Всемогутності. Чи може всемогутня істота створити камінь, котрий вона сама не змогла би підняти?

Парадокс Дулумана. Припустимо, що Аллах верховна, найвища істота, відмінна від світу, котра є його єдиним творцем.

Тоді над Аллахом не існує іншої вищої за нього істоти, котра сотворила його.

Отже, сам Аллах не вірить в інших богів і не припускає існування вищої над ним істоти.

Отже, Аллах є атеїстом.

 

В завершення цієї оповіді, о Читачу, дам тобі одну цінну підказку:

 

Товар чи послуга, в основі котрого лежить ідея, здатна поєднати в собі непоєднуване, себто ідея, здатна бути парадоксальною, матиме надзвичайну популярність

 

Щоб не бути голослівною наведу тобі, о докладний у своїх діях Читачу, лише один, але дуже яскравий приклад.

Впевнена, ти знаєш, що таке «Тетріс». І хай буде тобі відомо, о шановний Читачу, що щойно згадана мною культова гра «Тетріс», нехай благословить Аллах Олексія Пажитнова, її творця, є найприбутковішою зі всіх існуючих в світі комп’ютерних ігор.

Певна річ, не знаючи про таку надзвичайну популярність гри «Тетріс», ти, о шляхетний Читачу, не завдавав собі зайвого клопоту роздумами про причини цієї популярності.

На знак моєї поваги до тебе, о могутній Читачу, відкрию тобі покривало таємниці:

«Унікальність гри «Тетріс» в тому, що покладена в неї ідея, поєднує в собі задоволення абсолютно протилежних потягів: потягу до творення і потягу до руйнування».

Парадоксально, але факт.




[1] Дідусь Турахон виконує функції Святого Миколая для дітлахів мусульманської віри.

[2] Турнюр – модна наприкінці ХІХ-го сторіччя частина жіночого туалету у вигляді подушечки, яка підкладалася під сукню нижче талії для надання фігурі пишності.

[3] Дромадер (дромедар) – одногорбий верблюд.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>