Google+

Покликання

 «Велике дерево росте поволі»

Народна прикмета

Якось цар, завітавши в одне з міст своєї держави, поцікавився у місцевого коваля його проблемами. А той почав нарікати на свою працю:

– О, могутній, царю, моє ремесло мені не до вподоби, тому що робота важка, вона приносить мало грошей і через неї мене не поважають сусіди. Я би хотів інше ремесло.

Цар подумав і сказав:

– Ти не знайдеш роботи, що пасуватиме тобі. Твоя праця важка, тому що ти лінивий. Вона не приносить багато грошей, бо ти жадібний. І не приносить поваги сусідів, бо ти пихатий. Забирайся геть з моїх очей.

Коваль пішов, схиливши голову.

Минув рік, цар знову приїхав до того міста у державних справах і зі здивуванням запримітив того ж таки коваля, позаяк той був багатим, щасливим і його поважали люди. Цар запитав у нього:

– А чи не ти отой, ображений життям коваль, котрий рік тому нарікав на своє ремесло?

– Я, могутній царю, – сказав коваль. – Я й надалі коваль, однак мене поважають і робота моя приносить мені достатньо грошей, і ремесло моє мені до вподоби. Ти вказав на причину моїх проблем всередині мене і я їх усунув. Тепер я щаслива людина.

 

Ось і виходить, що професійна діяльність, м’яко кажучи, не тішить певну кількість конкретно взятих для інтерв’ювання індивідуумів. Але кого не спитай, то всі будуть запевняти – не професія зробить мене щасливим, а реалізація моїх талантів, які, власне й визначають, яку я професію згодом оберу.

Ну, якщо усім все зрозуміло, то звідки в нас погані лікарі, держслужбовці, стоматологи, підприємці, депутати, юристи, рекламісти та копірайтери?

Чому, врешті, обираємо професію собі та, буває, й ще комусь, виключно тому що це модно, престижно, прибутково, забуваючи про комфорт власної душі?

Чи погоджуємося зі станом речей і вступаємо на філологічний, бо у медичному традиційно великий конкурс, до того ж тисне переконання: «без грошей на медичний зась».

Звучить, ніби банально, але, давайте розпочнемо з того, чи можете ви, конкретно ви сказати:

– У професійному плані я роблю саме те, що мені подобається. Роблю це залюбки, роблю те, що я хочу роботи і до того ж за це ще й отримую гроші.

Зазвичай, на знак згоди з таким твердженням, усі одразу ствердно кивають головами й кажуть:

– Так, звісно. Так воно і є.

Тоді звідси випливає наступний факт: Кожного буденного дня зранку ви хочете йти на роботу…

…Чи все таки мусите?

І що ви відчуваєте? Зараз у стосунку до своєї професії, посади, діяльності?

Гаразд, тут нікого нема, будьте відверті…

…Чи все таки хтось є?..

 

Словом у якийсь момент свого життя людина відчуває своє покликання – вона відчуває чи розуміє, що має хист до певної діяльності.

Як казала Провидиця у фільмі «Матриця»:

– Бути обраним – це як закоханість. Ти просто відчуваєш, що обраний: так само як з’являється відчуття, що закохався.

Щоправда, людина така істота, що здатна часто закохуватися. І відчуття будуть однакові, і кожного разу видається: це воно – справжнє кохання… Назавжди. А після п’ятого кохання зарікаєшся: «Ніколи не кажи ніколи».

Виглядає, що питання вибору професії, чи радше розуміння, чи я, справді маю хист до певного ремесла і воно є моїм покликанням, потребує уваги та розмірковувань.

Адже факт лишається фактом: народжений повзати, не зможе літати, хоча й здатен заповзати дуже високо.

 

Зробимо проміжний висновок:

Кожен з нас обраний. Обраний для певної професії чи діяльності. Кожен з нас має таланти, які роблять кожного з нас унікальним та успішним у житті.

Ким обраний? Годі шукати когось зовні. Ми самі себе обираємо, самі робимо вибір щодня. Ми несемо відповідальність за наші вчинки.

Відповідно, аби стати видатним копірайтером, слід мати щонайменше хист до письменництва, інакше засвоєння професійних секретерів перетвориться на марнування часу. Це ж саме – наявність визначального хисту, певного таланту – стосується й будь-якої іншої діяльності.

 

Це дуже важливо, адже коли я достеменно знаю, хто я, то мій розвиток відбувається легко, природно, красиво.

«Цілісна істота знає, не вивчаючи, бачить, не дивлячись, і досягає, не роблячи»[1].

 

Дерево не питає, куди йому рости і як йому це робити. Воно просто знає, що воно, до прикладу, яблуня, і вільно собі росте, реалізуючи свої здібності, закладені природою таланти.

От звідси все і починається, зокрема професія. Зокрема професія «копірайтер».

Хто я?

Чому я вирішив здобути певну професію? Бо це круто? Чи я випадково кимось став, бо більше нікого чи нічого до вибору не було?

Чому я вирішив стати тим, ким я зараз є? І чи справді душа моя радіє, коли я роблю свою справу?

 

«Якби у ті далекі часи йому сказали, що він, коли виросте, стане копірайтером, він, напевно, від здивування випустив би пляшку «Пепсі-коли» прямісінько на спекотну гальку піонерського пляжу[2]»

 

Саме з тієї книги я дізнався, хто такий копірайтер. І якби в той час мені сказали, що працюватимеш копірайтером, то від щирого здивування у мене випав би шприц з рук: на той період свого життя навчався у медичному університеті.

 А перед тим закінчив медичне училище.

А перед тим мені було 15 років і я мав неповну середню освіту, що давала певний вибір для подальшого навчання.

Обрали медицину.

І от на розподілі, після того, як я дізнався, що буду лікарем-епідеміологом, з’явилося конкретне інтуїтивне відчуття: «Поїдеш по розподілу – пи***ць тобі».

Ну й одразу за два дні по тому, так званому одкровенню, я копірайтером не став. Минуло після того інсайту ще років 3. Не буду вдаватися у подробиці того, як я став письменником, вони навряд чи когось цікавлять. Свій приклад навожу лише для опису, як воно буває у житті, коли, як то мовиться покликання веде. У двох словах, метафорично висловлюючись, пригадаю Анну Ахметову[3]: «Якби ви знали, з якого сміття народжуються вірші» й скажу, що мені довелося перебрати не одну купу сміття у своїй голові.

А потім слід опинитися у потрібному місці в потрібний час, аби знайти себе,почувши:

– А креативом займаєшся? 

 

Врешті, талант до письменництва можливо було запримітити набагато раніше і для цього, як я собі пригадав, були красномовні свідчення ще у школі, на які ніхто, а надто я, уваги не звертав.

Втім, сталося як сталося. Головне те, що є тепер, а не те, що могло би бути у минулому.

 

Гаразд, будемо вважати, що вас покликало у правильному, стосовно ваших бажань, напрямку: ви собі точно знаєте, у чому ваші таланти та менш-більш собі здогадуєтеся навіщо читаєте оцю книгу.

 

Та йти дорогою покликання не менше мистецтво, аніж вправність знайти її.

 

І от дорогою процес руху має один нюанс…

                      

Якось до директора цирку завітав один чоловік і запропонував:

– Маю оригінальний і ефектний номер.

– Який це? – поцікавився директор.

– Стрибаю головою вниз прямісінько на бетонну плиту з висоти 15 метрів, – заявив чоловік.

Після демоверсії директор пересвідчився, що все є так, як обіцяв чоловік й підписав з ним контракт.

І розпочалися виступи та гастролі. Чоловік вилазив на драбину і стрибав головою вниз на бетонну плиту, вставав як ні в чому не бувало, посміхався й зривав шквал овацій. Так продовжувалося рік чи два. Номер користувався шаленою популярністю й приносив усе: славу, гроші, визнання.

Та одного дня чоловік знову прийшов до директора цирку:

– Я, напевно, припиню виконувати цей номер, – заявив він.

– Чому? – здивувався директор. – Тобі мало грошей? Ми тобі піднімемо гонорар. А хочеш, купимо нову автівку чи квартиру. Кажи, врешті, свої умови, ми на все погодимося.

– Та ні дякую, – відмовився чоловік.

– Тоді у чому справа? – запитав директор.

– Та, знаєте, голова болить… – відповів чоловік.

 

Це все до того, що певний стиль роботи, може призвести до професійного вигорання, навіть талановитої людини.

 

Якщо напис на могильній плиті «Згорів на роботі» вас влаштовує, то дуже прошу в…

 

Потрапив копірайтер на той світ. Зустрів його апостол Петро й повів показати рай та пекло

І ось приводять копірайтера у пекло. Бачить він величезне приміщення, де за столами перед комп’ютерами сидять копірайтери й щодуху щось друкують. А між рядами бігають чорти з батогами і кричать:

– Швидше, швидше, вашу мать, дедлайн[4] за дві години.

І ось приводять копірайтера у рай. Бачить він величезне приміщення, де за столами перед комп’ютерами сидять копірайтери й щодуху щось друкують. А між рядами бігають чорти з батогами і кричать:

– Швидше, швидше, вашу мать, дедлайн за дві години.

Копірайтер, поглянувши на все те, каже апостолу Петру:

– І яка ж концептуальна різниця між пеклом та раєм?

– Справа у тому, – пояснив Петро, –  що у раю виконану роботу завжди приймають, а у пеклі завжди «банять».

 

Якщо є бажання працювати інакше, то слід змінювати діяльність з основної на другорядну. Щось на зразок робота/хобі.

Наприклад, я можу сказати, що Трухімович – копірайтер, котрий на дозвіллі пише книги. А можу висловитися інакше – Трухімович, письменник, котрий на дозвіллі займається копірайтингом.

У цьому конкретному випадку, пов’язаному з письменництвом, написання художніх книг дуже допомагає професійній діяльності в рекламі, позаяк відбувається:

  1. Профілактика професійного вигорання.
  2. Оновлюється чи освіжається погляд на свою діяльність. Адже з часом, як то мовиться око замилюється. Через це важливо споглядати щось інше.

 

І от на тій дорозі трапляється ще один нюанс…

 

Йдучи шляхом свої власної самореалізації, людина підіймається на одну кар’єрну сходинку вище, потім ще на одну, ще на одну… І раптом на певній посаді досягає рівня своєї некомпетентності.

Ну, наприклад:

– О, він класний менеджер з продажу, давайте, хай він буде комерційним директором.

– О, він класний копірайтер, давайте, хай він буде керівником рекламного відділу.

Інколи така ротація є природною, відтак вдалою, а інколи – хибною.

Згадую про це, оскільки, починаючи професійну діяльність, людина потрапляє у суспільне середовище, до побутує стійке переконання, що слід робити кар’єру – спинатися вгору по якійсь віртуальній, чи можливо, міфічній, драбині. Однак, кар’єрне зростання не обов’язково має супроводжуватися переміщенням на вищу посаду: головним є внутрішній розвиток, формування майстерності.

 

Можливо, є й інші нюанси, і ці два, згадані тут, абсолютно недоречні. Але як на мене вони засадничі, бо визначають ставлення до своєї ролі професіонала, котру граю у суспільстві.

 

І є ще одне правило. Правило 10 000 годин.

Але спочатку трохи практики.

 

Практична вправа № 5

Отже продовжуємо писати у своєму зошиті.

Цього разу про своє покликання:

a)      Якщо ви хочете стати копірайтером чи письменником, то чи справді у вас є до цього хист. Напишіть про це і аргументуйте;

b)     Якщо ви прагнете навчитися писати аби краще виконувати свої основні професійні функції, то дайте відповідь на питання, чи працюю я за своїм покликання. Напишіть про це і аргументуйте.

 

Важливо чітко знати, чи моя ця сфера діяльності. Бо коли я відчуваю себе комфортно на робочому місці, то й легше виконувати усі поставлені задачі, в тому числі й ведення переписки, чи що там у вас пов’язано з письменництво.

 

Також зверніть увагу на наступне:

1)      По великому рахунку цю вправу ви робите для того, аби відповісти на питання «хто я?», «у чому мій талант, моє покликання, моя місія на цій Землі?», «для чого я тут?».

2)      Важливо зрозуміти, що у професійному плані ви знаходитеся у потрібному місці. Проаналізуйте співвідношення наступних сфер свого життя:

a)      Що я хочу робити;

b)     Що я вмію робити;

c)      За виконання якої роботи мені платять добрі гроші.

Якщо ці сфери пересікаються і в центрі знаходитеся ви: хочете це робити; вмієте це робити і вам за це добре платять, то все гаразд – вам комфортно.

Якщо ж справи виглядають інакше, то слід щось змінювати.

Ну, наприклад.

Я хочу працювати юристом, але вмію рахувати, бо вивчився на бухгалтера, а працюю взагалі-то таксистом, бо там гарно платять.

У такому, чи схожому випадку, вочевидь, щось не так.

 

Разом з цим, під час виконання цієї і наступних практичних вправ з цієї книги спостерігайте за своїми відчуттям, фіксуйте те, що вам заважає писати і те, що допомагає.

Сідаєте, починаєте писати. Щось не йде. Описуйте цей стан. Дайте конкретну відповідь: «що саме заважає чи відволікає?»; «чому не можу чи не хочу писати?». Знаючи, що заважає, ви знайдете спосіб його усунути.

Але без фанатизму. Інколи людина не готова писати, бо мусить зібратися з думками, чи перебуває в так званому інкубаційному періоді творчого процесу, коли дуже навіть треба відволіктися від поставлених задач[5].

З іншого боку, коли все пішло як по маслу, також відзначте: «що допомогло?»; «чому можу і хочу писати?». Нагадую, важливо ж не тільки усувати недоліки, а й розвивати переваги.




[1] Лао-Цзи.

[2] Віктор Пєлєвін «GENERATION "П"»

[3] Перепрошую, Анну Ахматову

[4]  Дедлайн (англ. deadline) – крайній термін, до якого має бути виконано завдання чи одна з його частин.

[5] Про фази творчого процесу у практичному посібнику «Реклама. Конспекти копірайтера».


zp8497586rq

Comments are closed.