Оповідь шістдесят четверта, котра наповненням своїм є просто популяризацією книгочитання
- Вер
- 05
Щойно сповістивши тебе, о наполегливий Читачу, про щирі наміри мої щодо цієї оповіді, зустріла я коло дверей помешкання ідей моїх одразу декілька галасливих думок. Звідкіля вони взялися, мені складно сказати, та, вочевидь, прибігли здалеку, бо довго відхекувалися. І ось, перепочивши трохи, здійняли вони невеличкий ґвалт, піддаючи сумніву доречність цієї оповіді у книзі, буцім, щоб прочитати цю оповідь, слід читати цілу книгу, а якщо людина читає, значить популяризувати серед неї книгочитання немає сенсу, а звідси випливає висновок, що Шахразаді просто немає що сказати і вона ллє слова на млин пустопорожності і перемелює абищо на нісенітниці, і лишень для того, щоб позбутися важкого каменя мовчання, котрий з'явився через відсутність конструктивних ідей.
А я тим часом курила кальян міркування, підбираючи влучні слова для оповіді, тож, зрозуміло — одразу щось відповісти їм я не могла, лишень майнула думка, що раптом хтось стоїть у книгарні, гортає цю книгу, вагаючись читати її чи не читати, і натрапить на цю оповідь та й прочитає цю, а також інші книги, або сам Читач цієї книги процитує цю оповідь учням своїм і Читачів на цьому світі стане більше…
Словом, зібравшись з думками, я випустила ароматний дим висновків і пішла оголосити їх моїм непроханим гостям. Та їх вже не було, пішли кудись… Тим краще, перейдемо собі до оповіді.
Жив собі був, та й, певно, зараз живе, але швидше за все ніде, видатний Майстер Ван Ду Вань. Колись у коридорі свого ашраму[1], яким слугувала йому велика, однак давно не ремонтована столична квартира, Ван ду Вань проходив повз дзеркало. Зупинившись перед ним на декілька секунд, він пильно поглянув своєму відображенню в очі й промовив:
— Одному з нас прийдеться померти. І це буду не я.
Навіть ця фраза, недбало кинута ним у тишу одного понеділкового ранку, але дбайливо підібрана і ретельно занотована його учнями на зіжмаканому шматку брудної шпалери, вже свідчить про високий рівень його Майстерності.
А іншого разу, історія на разі замовчує, коли це було — «до» чи «після» монологу перед дзеркалом, на кемп[2] до Ван Ду Ваня завітав Майстер Вань Ка, і, помітивши в руках Ван Ду Ваня якусь книгу, почав тероризувати того в присутності учнів запитанням — чи має сенс читати книжки чи ні. Майстер Ван Ду Вань помітно занервував, позаяк не знав, що відповісти. Особисто він давно зрозумів, що читати книги справа марна, але ось так просто перестати їх читати — не міг. Врешті, щоб врятуватися від надокучливого Вань Ка і від поглядів учнів, які ледь не просвердлили своїм наполегливим очікуванням діри в його астральному тілі, Ван Ду Вань навмання відкрив книгу, котру тримав в руках, і «втикнув[3]» у неї. А книга раптом виявилася настільки цікавою, що, коли Ван Ду Вань від неї відірвався, довкола нього не було ані втомленого очікуванням відповіді Вань Ка, ані розчарованих учнів, які розійшлися по тій же причині, що і Вань Ка.
Ось тут Ван Ду Вань і зрозумів, що книги — це інколи ДУЖЕ ДОБРЕ.
І тут я ще процитую одного відомого книговидавця та й підемо, о вибагливий Читачу, далі.
«Читай і наповнюй своє життя яскравими барвами».
[1] Ашрам (санскр.) — обитель мудреців та самітників у древній Індії, котра зазвичай розташовувалася у віддаленому місці — у горах, або в лісі. У контексті сучасного індуїзму термін «ашрам» часто використовується для окреслення духовної чи релігійної громади, куди приходить людина для медитації, молитви, здійснення ритуалів та духовного оновлення. Основною метою ашраму, як правило, є духовний розвиток його членів.
[2] Кепм (похідне від англ. camp – табір) – тут місце зібрання адептів (послідовників певної школи) для навчання та осягнення постулатів, виголошених Майстром.
[3] Втикати – тут, глибоко зануритися у читання.
