Google+

Сергій Володимирович Трухімович. Першоджерела

Починати завжди складно, адже перші кроки несуть наші тіло й душу у Новий Світ, і через це кожен з нас змушений долати інерцію звички, силу упередження і розривати пута страху та вагання.

Починати завжди легко, адже перші кроки несуть наші тіло й душу у Новий Світ, і через це супроводжує нас Фортуна Початківця, обдаровуючи успіхом, силою та натхненням.

 …Колись у хедері один бахур навідріз відмовився вчити алеф-бейт. Здивуванню його меламеда не було меж – напрочуд здібний та кмітливий хлопець не міг повторити за ним «Алеф» – першої літери абетки. І жодні погрози, заохочення чи вмовляння не могли змусити учня навчатися грамоти.

Врешті до справи наставляння на шлях істинний, взялися численні родичі хлопця, і під сильним натиском їх щирого єврейського голосіння, він змушений був здатися і таки сказав:

– Алеф.

Згодом, коли меламед поцікавився в нього, у чому ж була причина його затятого мовчання, бо свідок тому Всевишній, вочевидь, не дурість змушувала хлопця мовчати, бахур відповів:

– Я знав, що коли скажу «Алеф», мені прийдеться сказати і «Бейт», далі «Гімел», «Далет»… Також я знав, що на «Тав» це не закінчиться – після алеф-бейту ви будете вимагати від мене ще більше. Тому я вагався, чи варто мені взагалі починати…

 Тож я, ваш покірний слуга, так само, як і той хлопець, свого часу мав необережність промовити «Алеф», а тепер змушений платити за цей нерозважливий вчинок дзвінкою монетою красномовства і свідчити правду, тільки правду, і нічого крім правди.

Тож я осідлав лошака розуму свого, озброївся списом докладності, мечем справедливості, луком влучності, прихопив нагайку терпеливості й вирушив на лови тіні, котру кидає на Землю Одна Людина. Адже коли ходить по цьому світі Людина, то в неї є тінь; значить вона залишає по собі сліди й певні відомості. А коли є про ту Людину відомості, то мусить бути першоджерело.

Тож я беру на себе увесь тягар відповідальності та авторитетно заявляю:

«Все, що написано нижче – першоджерело. Все інше похідне».

Бо хто інший, окрім мене, наважиться розповісти усю правду про Сергія Володимировича Трухімовича?

Повісьте свої вуха: одне на цвях терпіння; друге – на цвях уваги і вислухайте все – од початку до кінця.

Алеф.

 

Сергій Володимирович Трухімович (він же Алєкс Конічіва).

Є всі підстави говорити інакше:

Алєкс Конічіва (він же Сергій Володимирович Трухімович).

Але такий зачин є свідченням дурного тону оповідача, тому не будемо поспішати і завчасно лізти поперед Трухімовича з Конічівою у пекло.

У маленькій і тоненькій брошурці із обкладинкою синього кольору, на кожній сторінці котрої трапляються водяні знаки, а в химерному поєднанні дірочок чітко читається серія і номер «КА 371287» (до слова нумерувати людей у нас давня традиція: колись номери ставили на руках, тепер чинять гуманніше – цифри з’являються на папері); і в побуті брошурка ця називається паспорт; і от там пише: «Сергій Володимирович Трухімович»; вказується дата народження: «30 вересня 1975-го року»; і повідомляється місце народження: «м. Луцьк, Волинської області».

І якщо вірити цьому абсолютно легальному та офіційно виданому документу, то так воно й було. У вівторок у черговий день свята Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, об 11:45 традиційним шляхом, маю на увазі, що обійшлося без допомоги акушерських щипців та кесаревого розтину, прийшов у цей світ той, кого згодом записали як Сергій Володимирович Трухімович.

Вдаватися у подробиці існування Сергія Володимировича Трухімовича серед побутових проявів тісного й палкого родинного егрегора родини Трухімовичів не маю бажання. Зауважу лишень, що прізвище «Трухімович» насправді звучало колись «Трохимович», бо походить  воно від імені Трохим. Та людина схильна до помилок, а дурна людина ще й схильна їх не визнавати. І оце колись допущена помилка у правописі з Трохимовича зробила Трухімовича, що, зрештою, вважаю, суті не змінило. І оце тепер та помилка важким каменем лежить на серці чиновника, а на самому чиновнику лежить надгробок, бо цей ганебний і цинічний акт ігнорування правил орфографії мав місце у далекому минулому.

Згідно уставленої традиції, як і мільйони інших дітей, Сергій Володимирович Трухімович пішов здобувати освіту у середню школу. Своєю присутністю та практично щоденною відвідуваністю він спочатку ощасливив школу № 1 (перші два роки навчання), а потім ощасливив школу № 20 (наступні шість років навчання).

Потім Фортуна прихильно усміхнулася Ківерцівському медичному, тоді ще училищу, де Сергій Володимирович Трухімович провів одні з кращих три з половиною роки безтурботної юності. Аби залишатися об’єктивним, зауважу, що не все йшло гладко, разів зо два майбутній фельдшер був на межі фолу – урочистого вигнання з під покрову заступництва Альма-матер. Але врешті розсудливість взяла гору – медучилище було успішно закінчено, про що свідчить диплом червоного кольору.

Після такого надзвичайно перспективного дебюту на поприщі медицини, на сімейній раді Трухімовичів колегіально і одноголосно було вирішено вступати до Львівського державного медичного тоді ще інституту. Більше того – це рішення вдалося втілити в життя і на наступні 6 років, з однорічною перервою на академвідпустку Сергій Володимирович Трухімович занурився у тривале та докладне знайомство з медициною, котра як відомо наука не точна – гарантій не дає і гонорари не повертає.

Провчився Сергій Володимирович Трухімович у трьох різних групах, по два роки в кожній: 13-ій; 5-ій; та 11-ій (якщо мені не зраджує пам’ять. Гм, а якщо зраджує? То з ким тоді?).

Причиною трансферу Сергія Володимировича Трухімовича з 13-ої групи у 5-ту стала одна подія, відомості про яку наразі накрила біла пляма, але згодом, думаю буде відомо про неї більше.

Провчившись ще два роки у 5-ій групі, Сергій Володимирович Трухімович вирушив у братню Німеччину в статусі учасника програми «AU-PAIR», де з користю для себе і приймаючої сторони провів цілий рік і:

1) навчився німецької мови;

2) зрозумів, що від себе не втечеш.

Про користь присутності у Німеччині Сергія Володимировича Трухімовича персонально сімейству Ting, в домі котрого він мешкав, ще не відомо, бо згадана тут родина ще на разі не інтерв’ювалося на цю тему.

 Повернувшись до університету, стало зрозуміло, що двічі в одну групу не ввійдеш, тому навчання Сергій Володимирович Трухімович закінчував в 11-ій групі.

Коли навчання в медичному виші вичерпало себе до дна і було чути, як брязкають об дно бідона кружки, на розподілі, приуроченому цій події, невблаганний жереб Долі вказав на те, що за фахом Сергій Володимирович Трухімович буде лікарем-епідеміологом, а працюватиме у Луцькій районній санітарно-епідеміологічній станції.

Втім, здоровий глузд та інтуїція залишилися вірними Сергію Володимировичу Трухімовичу і вони обидвоє повернулися до нього одразу після розподілу у вигляді яскравого інсайту, що супроводжувався аудіо зверненням: «Якщо поїдеш до Луцька – пипець тобі».

І прислухався Сергій Володимирович Трухімович до голосу та залишився жити у Львові. І тут він встиг довести до кінця ще розпочаті під час навчання справи:

a) попрацювати у благодійному фонді «Усі разом»;

b) відвідати 6 семестрів Трускавецької школи психотерапії за напрямом груповий психоаналіз;

c) наробити купу всіляких обдуманих і не дуже вчинків.

Окремо слід зазначити про важливий етап у житті Сергія Володимировича Трухімовича: говорячи мовою сленгу, яка, до слова, дуже доречна до того етапу, він врешті «роздуплився», тобто менш-більш зрозумів кудою краще йти і куди, врешті; а використовуючи мову медичної термінології, котра теж пасує тому етапу, то відбулася незначна психокорекція, успішність котрої беззаперечна: про це свідчать позитивні відгуки людей, з якими Сергій Володимирович Трухімович спілкується і має ділові справи тепер. А задля історичної правди мушу зазначити, що відбувалися зміни ці не за один день, і не за два, і не так легко, як я оце про них написав.

І от Сергій Володимирович Трухімович став копірайтером – письменником, котрий створює рекламні повідомлення. В цьому статусі він пропрацював 8 місяців у рекламному агентстві «Люксен», а на момент написання цього матеріалу плідно працює на радіо «Львівська хвиля».

І останнім часом поміж людей, тихо й непомітно, наче сон коло вікон, ходить переконання, що їх насправді двоє, адже, якщо уважно і правильно прочитати прізвище Трухімович, то відкриється тайна двох: Трух і Мович.

І такий погляд дає беззаперечні переваги: поки Трух працює, Мович відпочиває, і навспак, поки Мович відпочиває, Трух працює.

Щоправда скептики старанно й наполегливо переконують себе, що розділення на Трух і Мович є всього на всього наслідком роздвоєння особистості, яке в кінці кінців приведе відомо куди, де перебіг явища цього переведуть у стан стійкої ремісії. Проте, я, тут і тепер, авторитетно заявляю, що Трух і Мович це – ефективна делегація повноважень, всі інші думки – пустопорожня балаканина.

І на цьому самому місці пересічний літописець поставив би крапку.

Але хіба схожий я на того, котрий став би заливати у вуха слухачів розбавлену водою сметану поверхневих фактів та годувати співрозмовника пісною юшкою офіційних версій? В жодному разі! Стільки бруду я не з’їм! І стільки попелу не витримає моя голова! І хай сатана особисто вищипає мені бороду по одній волосині, якщо колись я таке вчиню.

Якщо щойно сказаного про Сергія Володимировича Трухімовича було би досить, то я би не брався за цю справу і навіть не поглянув би в його бік. Пощо гаяти свій дорогоцінний час?

Мене зацікавило одне: «Чи може сповна розуму людина кинути тепле місце лікаря-епідеміолога в районній санітарно-епідеміологічній станції й податися ледь не у дервіші в примарних пошуках невідомо чого?». Ото-то ж бо й воно!

Тут десь таку здоровенну собаку закопано! Але я міцно тримаю того пса за його рудого хвоста.

Скажу по дуже великому секрету, що той Сергій Володимирович Трухімович насправді не Трухімович. Тобто паспорт він має на Трухімовича. Однак, хто може гарантувати, що, якщо хтось вам показує паспорт Трухімовича, то цей хтось є насправді Трухімович? 

Як будете мати нагоду, подивіться на фотографії у тому паспорті і на теперішнє обличчя його власника. Не треба мати й неповної середньої освіти, аби зрозуміти, що то різні люди (і куди дивиться міліція?).



А ще, як будете мати нагоду, запитайте його, коли він востаннє навідував своїх родичів? Якщо він скаже правду, то ви почуєте: «Дуже давно». А я від себе додам, щодо причини тих надто нечастих відвідин: все робиться заради того, аби зайвий раз не потрапляти їм на очі; аби не відкрилася його тайна, адже він вдало вдає Трухімовича і насміхається над всіма нами. Проте тій комедії скоро настане кінець і я виведу паяца на чисту воду.

Окрім оцих двох вищенаведених беззаперечних доказів того, що Трухімович насправді не Трухімович, є й інший, про який розповім згодом, бо перш ніж говорити про нього, слід розпочати з іншого і вже після цього все складеться до купи в єдину та зрозумілу картину, а весь пил, який летить нам в очі розвіє вітер об’єктивності.

І перед ваші ясні очі, шановне панство, виведу я ще одного персонажа, чи може того самого штукаря?, ім’я котрому Алєкс Конічіва. Цей пан мав необережність залишити по собі певні відомості, котрі слугуватимуть нам доказами під час розплутування ґудзів на хустинці нашої свідомості, які понакручував той, хто носить паспорт Сергія Володимировича Трухімовича у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою.   

Після перегляду єврейського народного сну «І була осінь» дізнався я, що справжнє ім’я Алєкса Конічіви Олександр Сергійович Добридень. І знавці японської мови побачать прямий та логічний зв’язок між справжнім ім’ям та вигаданим псевдо, адже привітання «Добрий день» у країні сонця, що сходить, звучить саме «Конічіва» (наголос на останній склад).

Прізвисько Конічіва Олександр Сергійович отримав у подарунок від своїх колег по роботі за свою зовнішню схожість із японцем. А свою зовнішню схожість із японцем Сашко отримав просто так від матері. А та в свою чергу отримала її навзамін за свою чарівну красу в молодого японця у вже далекому від нас 1980-му році під час Олімпіади у Москві. Через це є ґрунтовні підстави стверджувати, що Алєкс Конічіва – дитя Олімпіади, причому двічі, бо ймення матері його Олімпіада Аполлінаріївна.

Працює Алєкс Конічіва копірайтером в рекламному агентстві «Старт». І дехто через свою необізнаність приписує йому авторство практичного посібника «Реклама. Конспекти копірайтера». Але, користуючись нагодою, авторитетно закрию усі дискусії на цю тему, бо той, хто вміє читати знає, що на титульній сторінці посібника «Реклама. Конспекти копірайтера» чорним по-білому написано: «Сергій Трухімович» і Василь Васильович Гутковський тому свідок, бо друкувався посібник у літературній аґенції «Піраміда».

Викликає певні підозри загибель батьків Конічіви, адже їхня відсутність унеможливлює підтвердження чи спростування біографічних фактів Конічіви і нам доведеться вірити йому на слово. Але такий досвідчений дослідник як я не дасть обвести себе довкола пальця й пошити в дурні нитками облудних слів.

Конічіва каже: «Коли Сашкові було п’ять років, несподівано об’явився його японський тато. Несподівано для хлопця і його батьків, проте цілком закономірно для його бабці, яка, зібравши в дочки усю можливу інформацію, вичислила молодого японця через «Червоний Хрест» і запросила його в гості. Зі слів бабці: «Просто хотіла подивитися на нього».

Ну от він і приїхав з різними заокеанськими подарунками і навіть влаштував синові та його офіційним батькам круїз на теплоході. Але насолодитися морською мандрівкою Сашкові не судилося. Буквально за декілька годин до початку круїзу в хлопця раптово почалася гарячка. Викликали швидку і вирішили, що  вітчим залишиться доглядати за сином, а мати, щоб не пропали квитки, поїде в подорож  разом з японським другом.

І вирушили одні в дитячу лікарню, а другі в свій останній вояж – їм випадало на долю потрапити у вир катастрофи та потонути: теплохід вночі зіштовхнувся з вантажним судном, і тоді мало хто залишився живим». 

І наразі Конічіва каже правду. В хроніці тогочасних подій знаходжу підтвердження описаної катастрофи – справді 31 серпня 1986-го року в Чорному морі в 4 кілометрах від Новоросійська мало місце зіткнення вантажного судна «Петр Васев» з круїзним теплоходом «Адмірал Нахімов». З 1243-ох пасажирів врятувалося лише 820. 

До слова «Адмірал Нахімов» трофейний корабель і дістався він Радянському Союзу після перемоги над Німеччиною в якості пасажирського лайнера «Berlin», котрий на той час вже мав в активі два потоплення. А судно «Петр Васев» в 1981-му році (в рік народження Конічіви) збудували японці. 

В єврейському народному сні «І була осінь» є ще декілька слідів, котрі полишив за собою Конічіва, але вони надто дрібні, щоб звертати на них увагу і обмінювати результати їхнього дослідження на мій дорогоцінний час. До того ж там відсутні головні факти: де він народився, коли, і де мешкає зараз.

Та ми обійдемося без цього. Ба, більше, воно нам зовсім не потрібне. Тому що автобіографічні прогалини та білі плями на соціометричній карті Алєкса Конічіви є лишень кволими намаганнями пустити мене по хибному сліду. Та певно він сподівався зустріти дилетантів, а трапився справжній професіонал.

До такого різновиду спроб – звести мене на манівці – відношу я появу, буцім бувальщини «П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи». На щастя, за старою звичкою, я почав читати з кінця і тому одразу отримав усе, що мені потрібно. Конічіва стверджує, що машинопис повісті принесла йому особисто Кліо, муза історії. А де той машинопис? Хтось його бачив? Нехай він покаже. І попереджую, якщо ви повірите йому тепер, то змушені будете вірити й завтра. А я скажу вам, що на нас чекає: сьогодні він каже, що ручкається з музами; завтра – заявить, що він особистий перекладач самої Шахразади, котрій до слова на даний момент існування жоден перекладач не потрібен і перебуває вона в абсолютному та досконалому кейфі, милосердно подарованому їй Аллахом за численні заслуги перед людством.

Тому полишимо обробляти це безплідне поле висновків й поглянемо на Алєкса Конічіву під іншим кутом. І тут, я зауважу: якби хитромудро не ховав він кінці своїх історій у воду забуття, правда все ж з’являється на поверхні, наче плями олії на воді.

Я уважно за ним слідкував і певно він відчув це, тому й заявив, що Алєкс Конічіва насправді це – жінка. «За кого він мене має?», – обурено запитав я себе, та все ж пішов за кинутою ним приманкою – відкрив роман «Пентхаус». Читаючи цей твір, я пропустив повз вуха наполегливі спроби переконати мене в тому, що Алєкс Конічіва жінка і звуть її насправді Александра Сергеевна Приветова, і що працює вона free-lance копірайтером.

Конічіва каже:  «Так что в целом фамилия Александре нравилась, и она с гордостью представлялась: «Приветова. Саша».

Но однажды она присутствовала на встрече с японскими заказчиками. В общем-то японцы хотели работать с одним крупным агентством, а Приветова как раз сотрудничала с одним крупным агентством, а японцы, прежде чем подписать контракт, хотели лично познакомиться со всей креативной командой. Поэтому девушку и пригласили на эти, так называемые, смотрины.

И вот, когда она по обыкновению представилась: «Приветова. Саша», переводчик, он был толи в ударе, толи в угаре, или просто пребывал в особенном переводческом трансе, который часто приключается, особенно во время синхронных переводов, короче, переводчик по неизвестной причине выпалил: «Алекс Коничива». Что по большому счёту очень близко к истине, «Коничива» по-японски переводится как «Добрый день».

Заслышав такое имя, японцы очень обрадовались, заулыбались, своими гортанными голосами начали активно делится впечатлениями, и напоминали они собой стаю весёлых гусей, случайно объевшихся бражки».

Фантазії в нього, хоч греблю гати.

Все це чудово, думав я, і робив висновки, що ця казка хіба що личить діду Панасу.

Скоро я звернув увагу на інше. І побачене мною поміж рядків власне й розставило усі крапки над «і», також й над «ё» та дало мені можливість зрозуміти,  куди подівся Сергій Володимирович Трухімович, хоча й не пояснює звідки взявся той, хто носить паспорт Сергія Володимировича Трухімовича у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою.   

Отож зав’язка сюжету роману «Пентхаус» (між іншим не дивує своєю вигадливістю).

Якось в елітному відділені психіатричної лікарні в одній палаті опинилися двоє: пацієнт з діагнозом «амнезія» і самогубця. Отже в одного втрата пам’яті, в іншого – втрата бажання жити. Окрім спільної палати у них спільні риси – вони схожі зовні, схожі настільки, що на перший неуважний погляд їх легко сплутати, з чого, власне, й розпочинається історія: того, з амнезією санітари знайшли біля воріт психлікарні, але помилково подумали, що вінт той – самогубця і занесли його в палату. А вже наступного дня стали розбиратися що до чого.

Та менше з тим… Згодом той самогубця пропонує тому з амнезією обмінятися життям і, відповідно, документами, а значить той з амнезією житиме собі далі під ім’ям самогубці, бо, вочевидь, йому немає жодної різниці ким бути – він все одно нічого не пам’ятає, а той самогубця стане тим з амнезією і спокійно піде собі з життя геть, бо, вочевидь, йому немає жодної різниці ким помирати – він все одно жити не хоче, ким би він не був у цьому житті.

Прочитавши вдруге це місце в книзі я зрозумів: «Ось ти й піймався!», закрив машинопис й хотів було пожбурити його якнайдалі, але вроджена моя пошана до сили друкованого слова, вберегли мене від необачного і вельми не ґречного вчинку, і я заховав твір у шухляду стола – як не як, а все ж витвір мистецтва.

Втім, роман до кінця я не дочитав. Мені враз стало байдуже, яку долю своїм персонажам придумав, чи придумала Алєкс Конічіва. Мені набагато цікавіше повністю викопати здоровенну собаку, котрого закопав той, хто носить паспорт Сергія Володимировича Трухімовича у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою; пса, за чий рудий хвіст, слава Феміді, я мав щастя колись вхопитися та міцно триматися усю дорогу. І тепер ніщо і ніхто не завадить мені розсіяти світлом правди усю темінь байок, якими частує нас той, хто носить паспорт Сергія Володимировича Трухімовича у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою.    

Отже, в цю урочисту мить в нас є достатньо інформації, аби повернутися на те місце, де пересічний літописець поставив би крапку, перетворити ту крапку на кому, і продовжити, вірніше перейти до сеансу викриття.

Справжній Сергій Володимирович Трухімович, про якого йшлося до місця (тут осмілюся сам себе процитувати) «…невблаганний жереб Долі вказав на те, що за фахом Сергій Володимирович Трухімович буде лікарем-епідеміологом, а працюватиме у Луцькій районній санітарно-епідеміологічній станції…» за невідомих обставин у невідомому місці зв’язався невідомо з ким, і такий перебіг подій привів до того, що Сергій Володимирович Трухімович зник, натомість його документи: паспорт, диплом, водійське посвідчення, тощо опинилися у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою, і користується тим всім зовсім інша людина. І про неї наразі мало що відомо. Можу однозначно стверджувати:

  •   що використовує вона дві статі: чоловічу та жіночу, і, відповідно, по два імені для кожної з них: для чоловічої: Олександр Сергійович Добридень, частіше Алєкс Конічіва; для жіночої: Александра Сергеевна Приветова, частіше Алєкс Конічіва. І все це збиває з пантелику пересічного літописця, але в жодному разі не мене;
  •   паспорт Сергія Володимировича Трухімовича той хтось носить у правій кишені сірих штанів з теплою підкладкою.   

 Цілком свідомий того, що мій трактат наразі виглядає ще дуже не досконалим і «сирим», наче недосмажена бульба і певні факти, висновки та судження потребують додаткового і глибокого дослідження чи навіть безпристрасної перевірки, але разом з тим прошу взяти до уваги, що ми маємо справу з вправним штукарем. І пісок його хитрості швидко засипає за ним усі сліди вчинків його; а слина красномовності прямо таки запльовує очі; а мед лестощів заливає вуха.

Тому, коли стрінете його, то пильнуйте своє майно: матеріальне та інтелектуальне. І я не несу жодної відповідальності за те, що станеться з вами після прочитання книг, на обкладинці яких ви знайдете слова Алєкс Конічіва, незалежно від того якою мовою вони будуть написані.

Проте, навіть такий стан речей дає нам шанс, хоча й примарний, довести цю справу до відповідних інстанцій, аби останні розглянули усі її подробиці та винесли адекватне й об’єктивне рішення, аби Справедливість бодай в чомусь восторжествувала на цій тлінній планеті.

 

Юрко Добрий,

самопроголошений і не заангажований

дослідник від радіо «Львівська хвиля»,

2010 рік

 PS.: В жодному разі не вірте йому, коли він говоритиме, що написання цього трактату справа його рук.


 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>