Google+

Оповідь тридцять восьма, у котрій крізь слова чітко проглядається відносність усього сущого

Свого часу Геній Людства Альберт Ейнштейн подарував світу теорію відносності, не без допомоги Аллаха. Хоча впевнена, що знайдуться люди, які стверджуватимуть, що підсобив йому в цій справі саме Яхве.

І вже в цьому, о шляхетний Читачу, ми вбачаємо відносність, бо з погляду однієї віри допоміг Аллах; з погляду другої — Яхве; з погляду третьої — Будда; з погляду четвертої — Єгова; з погляду п'ятої — ще хтось і так до безкінечності.

Тож вченим слід взяти до уваги це явище і крім просторово-часових аспектів теорії відносності, про котрі згадував вельмишановний пан Ейнштейн, також докладно розглянути й психо-емоційні нюанси. Чи назвати це якось по-іншому, головне, аби чітко сформулювати основні тези нової теорії.

Можливо я б цим і зайнялася, та в нас, о мудрий Читачу, як ти пам'ятаєш — мандрівка. Тому наразі свої наукові пошуки я свідомо обмежую однією оповіддю, яка, зрештою, могла б прикрасити будь-яку, навіть радикальну чи фундаментальну, працю про теорію відносності усього сущого.

 

Як і щодня, сьогодні Іса також попаc свого верблюда на пасовищі Кунзунтту, напоїв його в Чорному морі, а тільки-но повернувся додому, одразу ж почав бити свою дружину, примовляючи:

— Чи є на світі герой сильніший та кращий за мене?!

Хоча дружина й кричала, що нема на світі героя кращого за нього, він продовжував її бити.

Одного разу жінка Іси розповіла своїй сусідці Хадіжат про те, як ставиться до неї її чоловік. І та порадила їй:

— Щойно чоловік почне тебе лупцювати, скажи йому, нехай йде на схід, на ту сторону Кунзунтту, і там хай дізнається, чи є люди, сильніші за нього.

Так і зробила жінка, коли вкотре Іса почав гамселити її, примовляючи:

— Чи є на світі герой сильніший та кращий за мене?!

— Якщо хочеш знати про це, йди на схід, на ту сторону Кунзунтту, — відповіла йому дружина.

Полупцювавши жінку ще трохи, Іса нав'ючив верблюда, сів на нього і поїхав на схід. На його поясі гриміла шабля, сагайдак зі стрілами висів за спиною, а лук він тримав у руках.

Довго він їхав і трапилася йому гора. Наблизився він до неї і став готуватися до відпочинку, аж раптом помітив, що гора ворушиться. Недовго думаючи, Іса рішуче натягнув тятиву лука й вистрілив в гору. І виявилося, що то була не гора, а дев.

Після третього пострілу дев вигукнув:

— Невже цей комар не дасть мені спокою?!

Потім дев звівся на ноги — перед Ісою, закривши собою половину неба, повстала величезна істота. Іса, не на жарт злякався і щодуху накивав п'ятами подалі від страшного велета, а дев погнався за ним.

Згодом Іса зустрів одного орача на ім'я Ярмагомед і став просити його:

— Дядечко, заради Аллаха, сховай мене. По вік не забуду твоєї послуги.

Ярмагомед підняв Ісу та поклав його собі до рота, а потім продовжив орати. Не встиг він зробити й три борозни, як прибіг засапаний дев і одразу запитав:

— Гей, орачу, чи не пробігав повз тебе один прудконогий шмаркач? Не знаєш, де він запропастився?

Ярмагомед відповів:

— З ранку я й макової росинки в роті не мав і через те дуже голодний. Дружина знову спізнюється сьогодні з обідом. Не знаю, що й робити. 

Дев знову за своє, а Ярмагомед пояснює, що він дуже голодний. Дев запитав теж саме, але вже роздратовано і з лайкою, та обзиваючи орача тупаком. Тоді Ярмагомед розлютився, підняв соху разом з биком і вдарив дева по голові.

Залишивши вбитого дева на полі, Ярмагомед пішов додому. Вдома нагримав на дружину за її запізнення і зажадав їжі.

Жінка швидко накрила на стіл. Чоловік почав їсти, але не встиг як слід прожувати толокна  і зробити бодай трьох ковтків бузи[1], як почув голосні вигуки. Ярмагомед спочатку подумав, що сваряться сусіди на вулиці, проте, швидко зрозумів, що звуки долинають з його рота. Він згадав про Ісу й вийняв джигіта з рота. Дружина помила несподіваного гостя і посадила його поряд з чоловіком. Коли поїли, Ярмагомед запитав Ісу:

— А тепер розкажи мені, що трапилося з тобою? І як ти потрапив у таку халепу?

Іса все розповів і про жінку, і про її пораду.

Ярмагомед сказав:

— Послухай, друже. Нас було сорок чоловік, коли ми з караваном в сто верблюдів поверталися із заробітків. Цілісінький день ми їхали і ніде не зустрічали доброго місця для ночівлі. Коли почало сутеніти, вдалині запримітили ми печеру. Всі сорок чоловік та верблюди помістилися в ній. З ранку прийшов якийсь чабан зі своїми вівцями і надибав людський череп. Він піддяг його посохом й щосили жбурнув далеко-далеко. Виявляється, печера, в котрій ми розмістилися, була людським черепом. Ми не встигли навіть прокинутися, як всі загинули, за винятком мене і мого товариша. Нам пощастило, ми впали на м'які паки, тому й не розбилися. Мені вибило тільки зуб, а в товариша  були зламані ніс та нога.

А тепер сам подумай, які люди є на землі і хто з них герой.

Коли Іса повернувся додому, то більше не лупцював свою дружину. Тепер він пас верблюда на Вацілу і напував його в озері Кунбяр.

 

Перш ніж рухатися далі, хочу попередити тебе, о терпеливий Читачу, про деякі особливості теорії відносності усього сущого. Справа в тому, що різноманітні концепції, думки, та погляди, нагромаджені одні на другі інколи раптом утворюють звивистий і розгалужений лабіринт, заставлений кривими дзеркалами. То ж не дивно, що з часу створення усього сущого, в подібних лабіринтах заблукала не одна мудра істота. Додам також, що в такій ситуації жодна нитка Аріадни не здатна врятувати пошуковця, бо початок шляху є одночасно і його кінцем…

А ще пригадалися мені влучні слова Остапа Бендера:

— Грає людиною доля. А людина грає на трубі.




[1] Буза – хмільний напій.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>