Як Сергій Трухімович люльку курив

До слова, колись на сірниках була така емблема: опецькуватий козак з вусами у смужковій шапці, такий весь шароварно-сувенірний, тримається за великий палаючий сірник, а в другій руці у нього люлька. В якийсь момент люлька з його рук зникла, напевно, щоб не пропагував куріння. А де ж ви бачили козака без люльки? Хай навіть шароварно-сувенірного?

І от в один прекрасний день, після появи чергового пакету законів про те, де не можна курити, приходить наш директор, теж курець, і каже: “Все, відтепер в туалеті курити не можна, ходіть усі на вулицю”. Я тоді — 2011-ий рік — працював на телебаченні, що розміщалося на “Високому замку”. Офіс наш був на останньому третьому поверсі. То ж поки спустишся, поки по по довгих телевізійних коридорах перейдешся, поки дорогою когось зустрінеш і з тим кимось слівцем перекинешся, поки покуриши, поки назад доберешся і знову по дорозі когось стрінеш, то минало дуже багато часу на один перекур.

Врешті все би втряслося і знайшлося би місце, де покурити поближче до робочого місця, але мені жалко було цього часу і я вирішив, що треба щось зробити, щоб оцей закон про обмеження куріння не мав на мене впливу.

І я просто перестав курити. Отако в один день. Власне не кинув, не переборов звичку, не змусив себе — просто перестав. Не було в мене ломок там і непереборного бажання курити, і їсти більше не став. Єдине, що було то таке на рівні фізичного рефлексу — звички. От приходив на роботу, виймав ноут, ставив його на стіл і включав. І в цей момент відчував, що чогось бракує, щось мав зробити, згадував – покурити і в той же момент відповідав собі — я ж не курю. Ага, зрозуміло. Брав льодяника і сідав до праці.

Портисигар свій я подарував колезі. Кажу, бери, бо мені вже не треба. Він взяв той портсигар і десь за місяць кинув курити. Потім віддав портсигар комусь далі і знову почав курити. Подальша доля портсигару мені не відома.

↑ Чарівна валізка Зенона Пальчевського.

Не курив, я не курив декілька років і пригадав, що знайомий я із Зеноном Пальчевським, майстром що робить люльки і мундштуки. І колись я в нього мундштук купував, бо курив самокрутки. Думаю, люлька – це ж прикольно. Куплю собі.

Пішов я на “Вернісаж”, зустрів пана Зенона і вибрав собі люльку. Якраз того дня поряд із Зеноном був тодішній президент “Львівського клубу шанувальників люльки”. Він мені дещо порадив і запросив на засідання клубу.

З того, що він мені порадив я з’ясував, що однієї люльки мало, що до неї треба добрий тютюн, що потрібні й супровідні аксесуари для догляду і самого куріння. Тож я почав вдосконалюватися.

В клубі файкарів мені сподобалося. Збиралися ми двічі на місяць, курили, спілкувалися, дегустували напої. Були й виїзні засідання – на шашлики там різні.

Взагалі куріння люльки – це ритуальне дійство — як от чайна церемонія. Отако як сигарету просто на вулиці не покуриш, хоча на такі випадки є рішення — люлька-носогрійка, маленька така на пару затяжок. Але переважно, то треба всістися, набити люльку, правильно її розкурити, притоптати, знову прикурити і кайфувати помаленьку. Без поспіху, мацаючи люльку, щоб не перегірался, бо прогорить і тоді треба нести її “лікувати” до Зенона Пальчевського. Найбільше ризиків прогарів, коли обкурюєш нову люлюку. Тут треба бути обачним, тягнути потроху, щоб нагар утворився. А потім за якийсь час люльку від того нагару чистити, бо якщо його забагато, то теж зле. На весь ритуал куріння люльки йде щонайменше година часу. Потім треба дати люльці вистигнути і почистити її. Після того люлька має відпочити бодай день.

Тепер ви розумієте, навіщо більше ніж одна люлька. В мене було десь загалом зо п’ять-шість, деякі придбані, деякі отримані в подарунок. Загалом в одноклубників було і по 30-40 люльок. Тако зранку встає і вибирає, яка з них під сьогоднішній день. Якщо день не вдався – не ту люльку вибрав.

Придбання люльки – то на 100% емоційна покупка. Є вже в курця стоп’ятсот люльок, але от побачить якусь нову і все встояти не може – купує.

Про матеріали, з яких робляться люльки — окрема довга історія. Скажу коротко за найпопулярніші: перше — бріар — наріст кореню куща еріки деревоподібної, друге — морська пінка (сепіоліт), основні поклади якої знаходяться поблизу Туреччини і її заборонено вивозити в необробленому вигляді, ну шматком великим, можна тільки готову люльку купити, третє — кукурудзяний початок — справжня легенда Америки з довгою і цікавою історією — понада 145 років, четверте — глиняні люльки, їх використовували козаки, п’яте — морта – морений дуб – такий, що сотню років в болотах пролежав.

На момент, коли я з’явився в клубі, час його заснування значився 2009-им роком. А в же в 2016-му ми святкували 120-ти ліття “Львівського клубу шанувальників люльки” і позиціювали себе як найстарший клуб в Україні. З нагоди ювілею організували перший у Львові міжнародний турнір з повільного паління під назвою “Галицька файка”.

Забагато інфо як на три речення. Давайте по по порядку.

Звідки раптом плюс 113 років? Виявляється, що перша згадка про львівських файкарів, які були учасниками «Свята файки» у Польщі, датується 1896 роком. Отож, якщо файкарі приїздили на свято, то значить вже був якийсь клюб. Хай, навіть, на півтора чоловіка. Так що все автентично.

Додам за поляків. Перемишель — столиця польської люльки. Це єдине місто у Польщі, де виготовляють файки — у ньому працює 15 підприємств люлькарської справи, які експортують свою продукцію по всьому світу. Кожного року тут проходить грандіозне “Свято файки”, з парадом, змаганнями та іншими розвагами. В цьому місті і музей і пам’ятник люльці.

І от гріх було 120-ти ліття Львівського клубу ось так просто профукати. Треба було закріпити нове позиціювання. Звідси і “Галицька файка” у січні 2016-го.

От щоб ви собі знали є змагання з повільного паління люльки – Чемпіонат світу, чемпіонат Європи, також чемпіонат України, ну і, звісно, клубні чемпіонати. Один з них, власне, “Галицька файка”.

І після файки ми задумалися, щоб оце зробити у Львові чемпіонат світу чи Європи. Портфоліо вже є — “Галицька файка”. І тому восени того ж 2016-го ми поїхали у Нітру, що у Словаччині, там якраз проводився черговий чемпіонат Європи, щоб подивитися, як проводяться турніри серйозного рівня та й зазнайомитися з президентом світової спільноти, щоб оголосити про наш намір, щодо проведення чемпіонату ві Львові.

Розкажу вам, як це відбувається. Збирається 306 атлетів в одному великому приміщенні з високими стелями і всідаються по 8-10 чоловік за один стіл. Кожний отримує три грами тютюну, два сірники, новісіньку люльку — їх спеціально виготовляють однією партією для всіх учасників і натовптувач — то така деревинка, діаметром, наче товстий олівець, щоб притоптувати попіл по ходу куріння.

Відомості про люльку і тютюн чемпіонату повідомляють десь за місяць чи два до початку турніру і бажаючі можуть її придбати, також купити заявлений тютюн і тренуватися собі вдома до змагань.

За сигналом суддів всі починають. Прикурив, притоптав, щоб такий "корж" утворився, знову прикурив і тягнеш собі, щоб не згасла. Попіл, що з’являється — притоптуєш і куриш. Словом все як завжди, тільки стараєшся довго то робити. От і вся премудрість.

Я розтягнув задоволення десь на 52 хвилини. Переміг італієць з результатом 2,5 години.

Найбільший фан — це тусовка довкола. Приїздять ж бо файкарі щонайменше зі всієї Європи: пригощають один одного тютном і напоями, обмінюються значками і враженнями. Тут же ярмарок і емоційні покупки ще одної люльки, або й більше.

Чемпіонат світу з повільного паління люльки відбувся у Львові у 2019-му. Встигли до ковіду. Але я вже не брав участі в його організації, бо на той час перестав курити люльку.

Отакі приємні спогади в мене лишилися про Львівський клуб файкарів, моє куріння люльки і я радий, що зустрів усіх цих людей.