Суть теореми в наступному. Є події в житті, які видаються нам проблемами і ми пробуємо їх вирішувати. Але інколи, те, що видається нам проблемою може бути, скажемо так, дійсністю з новими правилами гри. А, оскільки ми в цій дійсності продовжуємо грати за старими правилами, то й не знаходимо рішення для наявної проблеми.
Відтак треба просто зрозуміти і прийняти нові правила гри, почати грати за ними і тоді швидше знайдеться просто й елегантне вирішення проблеми.
Такий підхід можемо віднести до різновиду креативної методики для генерації оригінальних ідей.
Усе щойно сказане поки що зрозуміло тільки Трухімовичу, тому поясню теорему на трьох прикладах — два з них історії-притчі, а одна — реальний кейс.
Потрапив якось один чолов’яга за ґрати через борги. Справи його були кепські. Але раптом прийшов до нього відвідувач — місцевий багатій і каже:
— Чоловіче, віддай за мене заміж свою доньку-красуню і я порішаю за твої борги — будеш на волі.
Чоловік навідріз відмовився, бо знав, що не схоче йти за нього донька, адже багатій був людиною прикрою.
Тоді відвідувач пропонує новий договір:
— Зробімо тоді інакше. Потягнемо жереб. Якщо виграє твоя донька, то я сплачу твої борги і ви обидвоє вільні. Та якщо виграю я, то також сплачу твої борги і на додачу одружуся з твоєю донькою.
Чоловік взяв час на роздуми, порадився з донькою і вирішили ризикнути, бо є шанс і боргу позбутися, і заміж не виходити.
От пішли вони на тюремне подвір’я і багатій каже:
— Я покладу в торбинку два камінці — білий та чорний. Якщо твоя донька витягне білий, то виграє, а якщо чорний — то програє.
Всі погодилися з такими правилами. Багатій схилився, взяв камінці із землі й поклав їх до торбинки.
Однак дівчина зауважила, що багатій мухлює — кладе у торбинку два чорних камінці.
І дівчина нічого не сказала, спокійно засунула руку в торбинку, взяла камінець, а, виймаючи руку, ніби випадково зронила його:
— Ой, я така незграбна, просто від хвилювання руки трусяться. Але ж це не біда, ми зараз поглянемо, який камінець у торбинці залишився і нам стане зрозуміло, який же витягнула я.
Під час другої світової війни на німецько-швейцарському кордоні у нацистів було правило: усіх німців, які намагалися втекти у Швейцарію затримувати і не пропускати, а усіх, хто хотів потрапити зі Швейцарії у Німеччину, завертати назад.
І щоб перетнути кордон, слід було пройти 5 хвилин мостом. А солдати охороняли міст цілісіньку добу, за винятком 2,5 хвилин, на які вони, через певні проміжки часу, йшли з посту, аби змінити варту. Проходити міст в той час не заборонялося, бо військові розуміли, що за 2,5 хвилини ніхто не встигне пройти весь міст.
І це “вікно” у 2,5 хвилини, коли кордон лишався без охорони, давало шанс потрапити у Швейцарію.
Отже, спокійно йдемо до середини шляху, потім розвертаємося назад і робимо вигляд, що хочемо потрапити із Швейцарії в Німеччину. Педантичні німці не дадуть змоги порушити закон і відправлять пішохода назад у Швейцарію.
Є події в житті, які видаються нам проблемами і ми пробуємо їх вирішувати. Але інколи, те, що видається нам проблемою може бут, скажемо так, дійсністю з новими правилами гри. А, оскільки ми в цій дійсності продовжуємо грати за старими правилами, то й не знаходимо рішення для наявної проблеми.
Відтак треба просто зрозуміти і прийняти нові правила гри, почати грати за ними і тоді швидше знайдеться просто й елегантне вирішення проблеми.