Коли ви востаннє їздили до міста Абілін? Не поспішайте з відповіддями на зразок: “Ніколи” чи “А чого б я ото мав туди їздити?”, “А де то?”.
Бо вираз “з’їздити до міста Абілін”, попри те, що Абілін справді існує в Техасі, це метафора і вона означає, що група людей приймає рішення зробити те, що жоден з них робити не хоче.
Слухайте також аудіоверсію цієї статті:
Ось наприклад, як в цьому анекдоті чи бувальщині, цитую з Вікіпедії:
Якось в спекотний техаський полудень в гостях у Коулмена родина комфортно грає в доміно на ґанку, поки тесть не пропонує з'їздити в Абілін (85 кілометрів на північ) пообідати.
Дружина сказала:
— Звучить чудово.
Чоловік, маючи застереження, бо поїздка обіцяла бути довгою і спекотною, подумав, що треба підлаштуватися під інших, і каже:
— По-моєму, незле. Сподіваюся, що і твоя мати не відмовиться.
Теща відповіла:
— Звичайно, поїхали! Я вже давно не була в Абіліні.
Дорога була спекотною, курною та довгою. Коли ж вони нарешті приїхали до кафетерію, їжа виявилася такою ж поганою, як і поїздка. Через чотири години вони, виснажені, повернулися додому.
Тесть нещиро каже:
— Це була чудова поїздка, чи не так?
На це теща відповіла, що, насправді, вона би краще залишилася вдома, але поїхала, бо інші троє були повні ентузіазму.
Чоловік додав:
— Я був би радий не робити цього, а поїхав лиш щоби принести іншим задоволення».
Дружина промовила:
— А я поїхала, розраховуючи на радість інших. Треба було бути божевільним, щоб добровільно вийти на цю спеку.
Тоді тесть признався, що він запропонував поїдку лиш тому, що йому здалося, що іншим нудно.
І вони сиділи, приголомшені тим, що поїхали в поїздку, в яку ніхто з них не хотів. Кожен волів би спокійно насолоджуватися тим днем, але не зізнався в цьому, коли ще була змога відмовитися від поїздки.
Це явище називають парадокс Абіліна, коли група людей приймає рішення, яке суперечить можливому вибору будь-якого з членів групи, через те що кожен член групи вважає, що його цілі йдуть в розріз із цілям групи, а тому не заперечує.
Чому ж не заперечує? Бо боїться висловитися, не бажає конфліктувати, боїться стати посміховиськом, хоче всім догодити, не вміє чи боїться відмовити, тобто сказати “ні”, не хоче образити когось. Причин може бути багато, але результат нікого не влаштовує — ми їдемо в Абілін.
Парадокс Абіліна схожий на групове мислення; однак люди з груповим мисленням просто не мають власної думки, свідомо погоджуються з іншими і, як правило, добре сприймають загальне рішення групи.
Наприклад. Ви створили новий потрібний додаток для продажів вашого товару і представляєте його своїм підлеглим. Ті бачать, що додаток слабенький, але хвалять його, бо ви авторитет, і вони не хочуть вас образити. І якщо серед колег і знайдеться якась правдива особа і скаже правду, то його швидко поставлять на місце. В цьому випадку додаток однозначно потрібний, просто реалізували його криво, а групове мислення не дає можливості поглянути на ситуацію об’єктивно.
А от коли ви зібралися і прийняли рішення про додаток, який нікому не потрібен, і кожен з колег розумів, що додаток — це погана ідея, але не висловлював свого бачення і погоджувався з тим, що така ідея має право на життя, і в результаті ви розробили, хай і добрий, але нікому не потрібний додаток — то це парадокс Абіліна.
Тобто кожен помилково вважав, що група в цілому хоче цей додаток й вирішували приєднатися до того рішення, яке не існує. Щось по типу, я думаю, що вони думають, що нам потрібен додаток і я з ними погоджуся, бо не хочу виглядати “білою вороною”, хоча вважаю, що ідея з дотаком повна хєрня.
У таких ситуаціях людина перебуває у складному стані. Ви тільки уявіть. З однієї сторони ми хочему бути в згоді з іншими й боїмося втратити прихильність групи. З другої сторони відчуваємо — те, що на нашу думку, хоче зробити група є поганою ідеєю. Бляха, що ж робити? Якщо ми виступимо проти — ризикуємо отримати осуд від групи, а якщо погодимося — будемо засуджувати себе самі за те, що були нечесні щодо самих себе.
От ще один приклад, такий ближче до наших реалій.
Ось команада, яка в цю мить працюєм над проєктом зі стислим терміном виконання. Перш ніж розпочати оту потогонку, на етапі планування всі погодилися з таким стислим графіком, попри те, що кожен з членів команди визнавав, що терміни нереальні і потребуватимуть надмірної роботи та жертв. Визнавав, але промовчав, бо думав, що інші вважають терміни реальними. Що на виході? Низька якість, вигорання, нехіть до праці.
Що ж робити?
Якщо повернутися до нашої першої історії про поїздку в Абілін, то просто змінити формулювання своєї згоди. Замість: “Вау, крута ідея, плюсую”, сказати щось на зразок: “Я поїду, якщо всі інші захочуть. Однак, чесно, кажучи, я волів би залишитися вдома”. По-перше, людина висловила повагу до думки інших, але й про свої інтереси заявила. По-друге, химера ілюзії, що всі хочуть поїхати в Абілін розвіюється.
Отож, не бійтеся висловлювати ваші справжні відчуття, ваше справжнє ставлення. У будь-якому разі це піде на користь. Не тільки вам, а й команді.
Ну не завжди ми готові говорити відверто в колективі. Тоді на обговорення ідей, думок, пропозицій запрошуйте людей зі сторони — партнерів, незалежних експертів, чиє існування не залежить напряму від вашої думки про них. Вони будуть сміливіші у висловлюванні свого бачення.
Або влаштовуйте таємні голосування, анонімні опитування чи фідбеки. Людям легше висловлюватися, коли точно відсутні ризики ідентифікації чи критики за їхні думки.
Ще можете побавитися в “Адвоката диявола”. Нехай хтось у групі візьме на себе роль того, хто ставить під сумнів колективний консенсус. Головне тут, щоб всі розуміли, що людина грає роль, це полегшує висловлювати думки, які йдуть всупереч іншим. До речі у Едварда де Боно є шість капелюхів мислення і один з них чорний, який передбачає критичне мислення, пошук проблем та невідповідностей. От, одягнувши чорний капелюх, адвокат диявола допоможе виявити слабкості, якщо такі є.
Також помічним буде, якщо авторитети групи висловлюватимуться останніми. Таким чином зникне груповий тиск на інших на самому початку.
А ще важливо створити в команді атмосферу психологічного комфорту. Коли всі розуміють, що висловлювати інакшу думку — це круто і цінно.
Практикуйте конструктивні дискусії чи конфлікти. Адже розбіжності розбіжності — це можливість для зростання, а не причини для знищення один одного.
І на сам кінець подарую вам один інсайт. Жодна критика не має стосунку персонально до вас, лишень до того, що ви робите. Тобто, якщо ви раптом запропонували ідею, яка не подобається іншим, то це не означає, що ви не подобаєтеся іншим. Йдеться тільки про ідею. Коли ви опануєте цей рівень, ви зрозумієте, що й схвалення не має стосунку персонально до вас, лишень до того, що ви робите.
Чому ж не заперечує? Бо боїться висловитися, не бажає конфліктувати, боїться стати посміховиськом, хоче всім догодити, не вміє чи боїться відмовити, тобто сказати “ні”, не хоче образити когось. Причин може бути багато, але результат нікого не влаштовує — ми їдемо в Абілін.
Парадокс Абіліна схожий на групове мислення; однак люди з груповим мисленням просто не мають власної думки, свідомо погоджуються з іншими і, як правило, добре сприймають загальне рішення групи.
Наприклад. Ви створили новий потрібний додаток для продажів вашого товару і представляєте його своїм підлеглим. Ті бачать, що додаток слабенький, але хвалять його, бо ви авторитет, і вони не хочуть вас образити. І якщо серед колег і знайдеться якась правдива особа і скаже правду, то його швидко поставлять на місце. В цьому випадку додаток однозначно потрібний, просто реалізували його криво, а групове мислення не дає можливості поглянути на ситуацію об’єктивно.
А от коли ви зібралися і прийняли рішення про додаток, який нікому не потрібен, і кожен з колег розумів, що додаток — це погана ідея, але не висловлював свого бачення і погоджувався з тим, що така ідея має право на життя, і в результаті ви розробили, хай і добрий, але нікому не потрібний додаток — то це парадокс Абіліна.
Тобто кожен помилково вважав, що група в цілому хоче цей додаток й вирішували приєднатися до того рішення, яке не існує. Щось по типу, я думаю, що вони думають, що нам потрібен додаток і я з ними погоджуся, бо не хочу виглядати “білою вороною”, хоча вважаю, що ідея з дотаком повна хєрня.
У таких ситуаціях людина перебуває у складному стані. Ви тільки уявіть. З однієї сторони ми хочему бути в згоді з іншими й боїмося втратити прихильність групи. З другої сторони відчуваємо — те, що на нашу думку, хоче зробити група є поганою ідеєю. Бляха, що ж робити? Якщо ми виступимо проти — ризикуємо отримати осуд від групи, а якщо погодимося — будемо засуджувати себе самі за те, що були нечесні щодо самих себе.
От ще один приклад, такий ближче до наших реалій.
Ось команада, яка в цю мить працюєм над проєктом зі стислим терміном виконання. Перш ніж розпочати оту потогонку, на етапі планування всі погодилися з таким стислим графіком, попри те, що кожен з членів команди визнавав, що терміни нереальні і потребуватимуть надмірної роботи та жертв. Визнавав, але промовчав, бо думав, що інші вважають терміни реальними. Що на виході? Низька якість, вигорання, нехіть до праці.
Що ж робити?
Якщо повернутися до нашої першої історії про поїздку в Абілін, то просто змінити формулювання своєї згоди. Замість: “Вау, крута ідея, плюсую”, сказати щось на зразок: “Я поїду, якщо всі інші захочуть. Однак, чесно, кажучи, я волів би залишитися вдома”. По-перше, людина висловила повагу до думки інших, але й про свої інтереси заявила. По-друге, химера ілюзії, що всі хочуть поїхати в Абілін розвіюється.
Отож, не бійтеся висловлювати ваші справжні відчуття, ваше справжнє ставлення. У будь-якому разі це піде на користь. Не тільки вам, а й команді.
Ну не завжди ми готові говорити відверто в колективі. Тоді на обговорення ідей, думок, пропозицій запрошуйте людей зі сторони — партнерів, незалежних експертів, чиє існування не залежить напряму від вашої думки про них. Вони будуть сміливіші у висловлюванні свого бачення.
Або влаштовуйте таємні голосування, анонімні опитування чи фідбеки. Людям легше висловлюватися, коли точно відсутні ризики ідентифікації чи критики за їхні думки.
Ще можете побавитися в “Адвоката диявола”. Нехай хтось у групі візьме на себе роль того, хто ставить під сумнів колективний консенсус. Головне тут, щоб всі розуміли, що людина грає роль, це полегшує висловлювати думки, які йдуть всупереч іншим. До речі у Едварда де Боно є шість капелюхів мислення і один з них чорний, який передбачає критичне мислення, пошук проблем та невідповідностей. От, одягнувши чорний капелюх, адвокат диявола допоможе виявити слабкості, якщо такі є.
Також помічним буде, якщо авторитети групи висловлюватимуться останніми. Таким чином зникне груповий тиск на інших на самому початку.
А ще важливо створити в команді атмосферу психологічного комфорту. Коли всі розуміють, що висловлювати інакшу думку — це круто і цінно.
Практикуйте конструктивні дискусії чи конфлікти. Адже розбіжності розбіжності — це можливість для зростання, а не причини для знищення один одного.
І на сам кінець подарую вам один інсайт. Жодна критика не має стосунку персонально до вас, лишень до того, що ви робите. Тобто, якщо ви раптом запропонували ідею, яка не подобається іншим, то це не означає, що ви не подобаєтеся іншим. Йдеться тільки про ідею. Коли ви опануєте цей рівень, ви зрозумієте, що й схвалення не має стосунку персонально до вас, лишень до того, що ви робите.
