Почалося все тоді, коли моя мама вирішила, що я буду поступати в медичне училище після дев’ятого класу.
Чому в медичне? Ну, бо лікар — то перспективна професія, завжди хтось щось в кишеню халату та й покладе. То такі уявлення були колись. Чи є зараз — не знаю. Окрім цього вагомого аргументу посприяв той факт, що у син подруги моєї мами вже вчився у медичному, то ж схема налагоджена і шо тут думати — поступаємо. Лунає урочиста музика.
Слухайте також аудіоверсію цієї статті:
Хоча були й інші варіанти. Лишитися ще на два роки в школі, педагогічне училище, комерційний технікум і професійно-технічне училище. Мені з того списку байдуже було все окрім ПТУ, бо я туди не хотів. Ще на суворих уроках трудового навчання я зрозумів, що ліпше мені від станка чи молотка стояти подалі, бо покалічу або себе, або когось коло себе.
І о в 1990-му році я успішно вступив до Ківерцівського медичного училища. Щодня добирався туди з Луцька, а це рівно 25 кілометрів, якщо міряти від порогу мого під’їзду, до сходів училища.
В училищі мені сподобалося. Подій і вражень було багато. Перше з них — революція на граніті. Ми — перший курс, провчилися усього якийсь місяць і тут ніхто на пари не йде, на вулиці юрба, всі щось обговорюють, збирають гроші для студентів у Києві. Така надзвичайна подія. Але, чесно кажучи, я не дуже розумів, що відбувається.
Наприкінці першого курсу мені вибили зуб і зламали ніс. Справедливо, треба сказати, бо я такий був необгрунтовано борзий і зверхній у стосунку до інших людей та своїх однолітків. Ну і довипендрювався. Після того, як отримав тягла за свою поведінгу от прямо кардинально переглянув свою життєву позицію. Урок засвоїв твердо. Можна сказати, що тоді було покладено основи моєї клієнторієнтованості. Десь так.
Загалом той інцидент був дуже гучний і добре, що не вигнали з училища.
Було ще декілька подій на межі фолу, але в цілому три з половиною роки навчання у медичному училищі завершилися успішо, що засвідчує диплом з відзнакою. Червона корочка здивувала насамперед мене, бо я якось того непрагнув. Бо знаєте, як то буває, з першого курсу орієнтуються на найвищі бали і цілу дорогу переживають, що раптом не зростеться. А я якось вчився та й вчився, а потім виявилося, що треба лишень трійку з фармакології перездати і там ще щось і все — маєш з відзнакою.
Після медичного училища звісно хочеться не на фельдшерсько-акушерський пункт, а в медичний інститут. Ви ж пам’ятаєте сина подруги мами? То от він вже вчився у Львові. Схема, так би мовити, накатана, і в 1994-му році я розпочав навчання у Львівському медичному тоді ще інституті.
Ві Львові я трохи пустився берегів… У подробиці вдаватися не буду, бо такі історії для камерних посиденьок, або для спогадів під час зустрічі з одногрупниками.
В ЛДМУ мені пощастило повчитися у трьох різних групах по два роки в кожній. Відтак в мене багато одногрупників і я інколи плутаюся, хто, з якої групи.
Перший трансфер з 13-ої в 5-ту відбувся після другого курсу через один прикрий випадок. А потім після четвертого курсу я взяв академку, бо поїхав у Німеччину по програмі “AU-pair”, це коли культурний обмін — живеш у родині, нянчиш дітей, прибираєш в хаті, а навзамін дають кишенькові та оплачують курси німецької.
І ось тоді, коли я приїхав у Німеччину, я зрозумів — що від себе не втечеш. Думав, що зі зміною обстановки зникнуть усі мої проблеми, зміниться моє життя. Але ніт. Куди би я не їхав, я завжди беру себе зі собою. От, банальне, ніби твердження — від себе не втечеш, скільки разів чув, читав, бачив. Проте, коли його збагнеш на своєму власному досвіді, то й інакше сприймаєш його, розумієш цінність. Гадаю, це стосується й інших крилатих і не дуже висловів, які ми любимо цитувати у своїх постах. Так що наступного разу не дратуйтеся, коли вкотре прочитаєте щось, ніби банальне на зразок: “Пізнай себе і пізнаєш світ”.
Коли ж я повернувся в Україну, то одразу записався до психотерапевта, а потім в Трускавецьку школу психотерапії. Це кінець дев’яностих, початок нульових і психотерапія наче екзотичний фрукт манго чи рамбутан — зацікавлює, але грушка ближче і зрозуміліше.
І от ми підбираємося до головного. У 2001-му мені урочисто вручили диплом і скерували лікарем-епідеміологом у Луцьку районну санепідем станцію. В принципі мав би дякувати долі та Гіпократу за такий підго. Але…
Добре пам’ятаю той момент… Стояв на третьому поверсі головного корпусу ЛДМУ, дивився на каштани на вулиці Пекарській і тут прийшла в голову телеграма: “Поїдеш у Луцьк — триндець тобі”. Отаке щось. Я послухався і лишився у Львові.
Ось так я не став лікарем.
А що було далі, я, напевно, розповім у іншій історії. Можливо, вона називатиметься “Як я став копірайтером”.
