У цьому епізоді візьмемося за управління гнівом. І якщо хтось скаже, що я таким гнівним вродився і ніц з цим не поробиш, то це — неправда. Своїх емоційних проявів ми вчимося, то ж цілком можливо напрацювати собі новий спосіб взаємодії з людьми.
Слухати аудіоверсію:
Але навіщо? Запропоную вам наступну логіку.
Якщо ви не управляєте гнівом, тоді гнів управляє вами. Тобто ви стаєте передбачуваними, бо за певних обставин, за певних умов маєте звичку гніватися. І в такому випадку гнів стає небезпечною зброєю проти вас. Адже хтось, скажімо ваш супротивник, знаючи як довести вас до гнівного кипіння, легко може цим скористатися будь-коли у найнесподіванішу для вас мить.
Тут процитую одну мою знайому, вона якось кучеряво висловилася на цю тему: “І на твоєму окропі гніву твої вороги заварять ароматний чай своїх прибутків, а тобі дістанеться лише накип розчарування та осад роздратування, а емоційне виснаження висушить колодязь твого натхнення”.
Слухаєте далі?
Незлічити тих публічних зашкварів у соціальних мережах, які відбулися через те, що на обурені вислови, коментарі, або ж скарги компанії чи власники цих компаній давали гнівні відповіді.
Цитувати не буду, а загалом це схоже на…
— Ви — розтелепи! Ви мене погано обслужили!
А у відповідь:
— Йдіть до дупи, самі винні.
Проте ще більше зашкварів у нашому повсякденному спілкуванні у непублічній частині нашого життя – з друзями, колегами, рідними. Коли ми дозволяємо собі не брати до уваги критику інших, а натомість грубо відповідаємо.
Для прикладу візьмемо якусь побутову ситуацію.
– Чого ти вчасно не забрав/забрала дитину зі школи?
— Бо я, курва, на роботі затримався з клієнтом, щоб заробити гроші на ту школу, а потім в корку стояв півтори години.
І оті, назвемо їх домашні сварки, частіше трапляються, аніж публічні, бо ж на людях ми стримуємося. І те, що стримали на людях — виливаємо вдома.
Якщо ви не управляєте гнівом, тоді гнів управляє вами. Тобто ви стаєте передбачуваними, бо за певних обставин, за певних умов маєте звичку гніватися. І в такому випадку гнів стає небезпечною зброєю проти вас. Адже хтось, скажімо ваш супротивник, знаючи як довести вас до гнівного кипіння, легко може цим скористатися будь-коли у найнесподіванішу для вас мить.
Тут процитую одну мою знайому, вона якось кучеряво висловилася на цю тему: “І на твоєму окропі гніву твої вороги заварять ароматний чай своїх прибутків, а тобі дістанеться лише накип розчарування та осад роздратування, а емоційне виснаження висушить колодязь твого натхнення”.
Слухаєте далі?
Незлічити тих публічних зашкварів у соціальних мережах, які відбулися через те, що на обурені вислови, коментарі, або ж скарги компанії чи власники цих компаній давали гнівні відповіді.
Цитувати не буду, а загалом це схоже на…
— Ви — розтелепи! Ви мене погано обслужили!
А у відповідь:
— Йдіть до дупи, самі винні.
Проте ще більше зашкварів у нашому повсякденному спілкуванні у непублічній частині нашого життя – з друзями, колегами, рідними. Коли ми дозволяємо собі не брати до уваги критику інших, а натомість грубо відповідаємо.
Для прикладу візьмемо якусь побутову ситуацію.
– Чого ти вчасно не забрав/забрала дитину зі школи?
— Бо я, курва, на роботі затримався з клієнтом, щоб заробити гроші на ту школу, а потім в корку стояв півтори години.
І оті, назвемо їх домашні сварки, частіше трапляються, аніж публічні, бо ж на людях ми стримуємося. І те, що стримали на людях — виливаємо вдома.
Гнів у відповідь на критику
Що ж робити? Як варіант — відповідати на об’єктивні закиди чи критику інших так, наче минуло декілька днів.
Ось вам байка на цю тему з тих благословенних часів, коли ми не знали, що таке миттєва електронна пошта, листи писали від руки і кидали їх у поштові скриньки.
Ось вам байка на цю тему з тих благословенних часів, коли ми не знали, що таке миттєва електронна пошта, листи писали від руки і кидали їх у поштові скриньки.
Один чоловік у своїй радіопередачі розповідав про Авраама Лінкольна і припустився декількох помилок щодо фактів із життя 16-го президента США.
За декілька днів після ефіру ведучий отримав дуже злісного і образливого листа від однієї пані, котра називала його бовдуром, нездарою і безвідповідальною людиною.
Чоловік прочитав листа і хвиля роздратування та обурення з головою накрила його. Він сів за стіл й одразу написав жінці таку ж гнівну відповідь. Після цього чоловік вирішив одразу й відправити свого листа, але вже було надто пізно, пошту вже зачинили і він подумав: “Відправлю листа завтра зранку”.
Наступного дня, коли минуло дванадцять годин після прочитання листа, перш ніж відправити відповідь, він перечитав її. Послання видалося йому надто злісним.
Чоловік замислився, перечитав листа від жінки ще раз. Цього разу текст вже не був таким образливим, як сприймав він його першого разу.
Тому ведучий переписав свою відповідь жінці й сказав собі: “А чому б не зачекати ще двадцять чотири години і поглянути, що з того вийде? Куди поспішати? Ця жінка не помре”.
Він зачекав наступні двадцять чотири години, а потім прочитав свого листа знову. Тепер він став ще спокійнішим, а лист видався йому написаним в надто грубих висловлюваннях. Чоловік знову змінив його й подумав: “Чому б не зачекати ще сорок вісім годин? Нехай це буде експериментом! Подивимося, що трапиться за сорок вісім годин”.
Врешті, коли чоловік вкотре писав листа, то він вибачився, бо він вже не був злим і зрозумів, що жінка мала рацію, дорікаючи йому в його непрофесіоналізмі.
Коли жінка отримала спокійну й виважену відповідь на своє гнівне звернення, то це заспокоїло її та змінило ставлення як до чоловіка, так і до тієї помилки, якої він припустився”.
Ось такий геппі-енд. На одного ворога менше — на одного друга більше. Чоловікові знадобилося три з половиною дні, щоб знайти правильний тон для спілкування. І йому пощастило, що в нього не було інтернету — інакше лист полетів би до жінки одразу після його написання. І хто зна як довго би вони кидали в один одного лайку та образи.
Цей човен також порожній
Але ж у нас є інтернет і нам кортить якнайшвидше всім відповісти. У нас немає стільки часу. Ну, є, врешті. Просто не поспішайте, залиште лист у чорновиках.
А от коли ми спілкуємося на живо, то так, часу немає. Тому у розмові відповідайте, так наче минуло три з половиною дні — інакше кажучи почніть з вибачень, прийміть критику, якщо вона об’єктивна, звісно. Знову ж таки є оця класична порада — порахувати до десяти перш ніж відповідати. Або ж хутенько хапайте пляшку з водою, що поруч, набирайте в рот води і мовчіть.
А що ж робити, коли гніваюся справедливо? Я ж маю право вилаяти того, хто накосячив. От заїхав/заїхала мені в зад на світлофорі, то варто й висловити своє обурення. Чи от як та жінка, що почула по радіо бздури про Авраама Лінкольна — сілай й написала свого гнівного листа.
Технічно, так. І не буду вас переконувати в зворотньому. Просто розповім маленьку історію. Вона коротша за попередню про радіоведучого.
А от коли ми спілкуємося на живо, то так, часу немає. Тому у розмові відповідайте, так наче минуло три з половиною дні — інакше кажучи почніть з вибачень, прийміть критику, якщо вона об’єктивна, звісно. Знову ж таки є оця класична порада — порахувати до десяти перш ніж відповідати. Або ж хутенько хапайте пляшку з водою, що поруч, набирайте в рот води і мовчіть.
А що ж робити, коли гніваюся справедливо? Я ж маю право вилаяти того, хто накосячив. От заїхав/заїхала мені в зад на світлофорі, то варто й висловити своє обурення. Чи от як та жінка, що почула по радіо бздури про Авраама Лінкольна — сілай й написала свого гнівного листа.
Технічно, так. І не буду вас переконувати в зворотньому. Просто розповім маленьку історію. Вона коротша за попередню про радіоведучого.
Коли я був молодим, мені подобалося плавати у човні; в мене був маленький човен: я один вирушав у плавання по озеру і міг годинами самотньо залишатися там.
Якось я сидів із заплющеними очима і медитував. Була чудова ніч. І раптом якийсь чужий човен, котрий плив за течією зіштовхнувся з моїм човном. В середині мене вогнем здійнявся гнів!
Я розплющив очі і вже мав намір облаяти людину, котра посміла потурбувати мене, але побачив, що човен порожній. Моєму гніву не було куди рухатися. На кого мені його виплескувати? Мені нічого не залишалося робити, як знову заплющити очі і розпочати придивлятися до свого гніву. І в ту мить, коли я побачив його, я зробив перший крок на своєму Шляху.
Цієї тихої ночі я підійшов до центру всередині себе. Порожній човен став моїм Учителем. З того часу, якщо хтось намагався образити мене і в мені здіймався гнів, я посміхався і говорив собі: “Цей човен також порожній
Ну, є над чим медитувати.
Праведний гнів
А от для поєдинку зі супротивником чи ворогом гнів точно потрібен. Він же ж так і називається “Праведний гнів”. Ну…
Просто розповім маленьку історію. Вона коротша за попередню про порожній човен.
Просто розповім маленьку історію. Вона коротша за попередню про порожній човен.
Цзи Сінцзи тренував бійцівського півня для чжоуського царя Сюаньвана. За десять днів цар запитав:
— Чи готовий півень до бою?
— Ще ні. Поки що він надто самовпевнений, даремно бундючиться.
За десять днів цар поставив теж саме питання.
— Поки що ні. Ще кидається на кожну тінь, відгукується на кожний звук.
За десять днів цар поставив теж саме питання.
— Поки що ні. Погляд ще сповнений ненависті, сила б’є через край.
За десять днів цар поставив теж саме питання.
— Майже готовий. Не збентежиться, навіть, якщо почує іншого півня. Поглянь на нього — його ніби вирізано з дерева. Повнота його властивостей досконала. На його виклик не наважиться відгукнутися жоден півень — розвернеться та втече
Виключення з правил
Напевно є ще якісь різновиди гніву, але для цього епізоду достатньо й цих трьох. Та й історії в мене закінчилися.
Хоча. У всіх правилах мають ж бути винятки? І от про винятки четверта історія
Хоча. У всіх правилах мають ж бути винятки? І от про винятки четверта історія
У послушника ігумена була звичка лихословити. Ось і повелів йому ігумен:
— Поклади-но камінчик під язик, щоб завадив він тобі, коли ти захочеш промовити непристойне слово.
Послушник виконав наказ ігумена. Після чого минуло декілька днів.
Якось почалася сильна злива, а ігумену потрібно було піти на інший край села. І ось йдуть-бредуть вони з послушником вулицею, як раптом вибігла зі своєї хати якась жінка та й гукнула до ігумена:
— Святий отче, зачекайте-но хвилю, я зараз вийду!
Ігумену з послушником видалося, що збирається вона їх до хати запросити й побігла, аби прибрати в кімнаті, поки вони ще не зайшли всередину.
Стоять вони під дощем, мокнуть, чекають — ось-ось запросять їх до хати. Так і є, вибігла знову та жінка і звертається до них:
— Дякую, святий отче, йдіть собі вже.
— Навіщо ж ти зупиняла нас, дочко моя, в такий час непідходящий, під дощем? — промовив здивований ігумен.
— Курочку свою на яйця саджаю, святий отче. А тебе я зупинила тому, щоб курчата вилупилися із тих яєць з чубчиками, ось як шлик на голові в тебе.
В ігумена від гніву аж язик віднявся.
Тут послушник тихенько штовхає його в бік та й питає:
— Святий отче, чи не дістати мені камінчик з під язика?
— Дістань, сину мій, саме час! — відгукнувся на це ігумен
Сподіваюся, у ваших головах посвітліло.
