Блог

Звідки "Тру" і чому він "Тро" (Трохи про псевдоніми)

Про нас
Сергій Трухімович, подкаст Трохи Мович
Читайте, або слухайте про Сергія Трухімовича. Пояснюємо, чому "Тру" насправді "Тро" і рідко коли "Тра". Розповідаємо драматичну легенда про Алєкса Конічіву. Знайомимо з контент-дилером Стефаном Піпою та його зухвалим маніфестом.
У моєму паспорті зазначено, що я — Сергій Трухімович. Хоча правильно було би написати Трохимович, бо ж саме від імені Трохим походить це прізвище. І здається в дідовому паспорті так і було написано.

Але ще задовго до мого народження в паспортному столі чи то недочули, чи то була якась провокація, записали Трухімович. І це не найгірший варік. Бо дядько мій у совєцькому Ворошиловограді (тепер Луганськ) отримав версію Трофімовіч. І це вже точно злий москльський намір.

Краса прізвища Трохимович в тому, що його можна вимовляти з невеличкою паузою. Ось так Трохи Мович. І кращої назви для подкасту годі й шукати. Ще колись Ольга Мовчан примовляла: “Трохи мович, трохи ні”. Зацініть, яке це чудове поєднання прізвищ — Мовчан і Трохи Мович. Ми би могли удвох вести якусь телевізійну програму і просто багатозначно мовчати у прямому ефірі. І ми, до речі, вели, але не мовчали. Колись давно, на одному з телеканалів, назву якого згадувати не буду, бо він вже почив у бозі.

А от прізвище Трухімович добре тим, що надається до різних скорочень, як то Трух і Трухім. Але так мене називали, і то не всі, коли я навчався у медичному університеті.

В підлітковому віці мене кликали Шустер, що було вкороченою версією від Шустрий, хоча того часу особливою жвавістю серед однолітків не виділявся. Може це була іронія? На зразок, коли дуже високого чувачка прозивають Гном.

Ще можна сказати, що нас насправді двоє Трух і Мович. І це не шизофренія, а ефективна делегація повноважень.

Ще можна зробити селфі з пам’ятником Труша і гордо підписати світлину Труш і Трух.

А колись Флора з відділу збуту ЛА “Піраміда” сказала мені: “Знаєте Сергію, ваше прізвище англійською може звучати як true him of each. Це словосполучення можна перекласти як “Правда його в кожному”. І коли я кажу “його”, то не маю на увазі власне Трухімовича.

І зараз, якщо ви стрінете Трухімовича, то у 99,9% випадків на ньому буде кольорове поло з бородатим логотипом і написом true him of each. Врешті повсякдений (та й святковий) набір з шести-восьми кольорових забрендованих поло дуже практично — ніколи не паришся за сорочки і що вдягнути.

Завершуючи про Трухімовича скажу, що родичі мої трохи розважилися. Брата мого звати як і батька Володимир. А свого сина, себто мого племінника назвали Сергій. Тому є два Сергія Володимировича Трухімовича. І були часи, коли мого племінника однокласники питали мене в скайп, чи йду я сьогодні до школи. Я відповідав, що школа для слабаків, чи щось таке подібне.

І коли ми вже сказали Тру і Тро, звучить як дует тролів на Євробаченні, слід проголосити і “Тра” — Трахімович. Бо від таких прямих асоціацій нікуди не втечеш.

Окрім Тру, Тро і Тра в цій реальності прописався Алєкс Конічіва. Він же Олександр Добридень. Першу згадку про цю особу ви знайдете у книзі “І була осінь”. Хоча не знайдете, ця книга не вийшла друком.

Ім’я Алєкс Конічіва я брав як псевдонім, для книги “П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи”. Перед нею надрукували практичний посібник “Реклама. Конспекти копірайтера”. І я думав не змішувати фікшн і нонфікшн під одним іменем.

Алєкс Конічіва має чудову легенду — загадкову і драматичну. Він — дитя Олімпіади. Його мама перетнулася з японцем в 1980-му році в Москві під час Олімпіади. За 9 місяців народився Сашко. Мати вийшла заміж і малий отримав прізвище Добридень. І за схожість з японцем прізвище хлопця переінакшили на Конічіва, що японською означає “Добрий день”. І додали титул — креативний самурай.

Але це сталося в дорослому віці, коли Олександр Добридень почав працювати копірайтером. А в 1986-му, коли Сашкові було 5 років не без допомоги бабусі у гості приїхав біологічний японський батько. Вони всі збиралися у круїз по Чорному морі, проте малий раптово захворів, з ним залишився вітчим, а мама зі справжнім татом щоб не пропадали квитки таки вирушили у круїз і загинули, бо пароплав називався “Адмірал Нахімов”. Погуглите собі про ту страшну катастрофу. Корабель затонув за вісім хвилин, з 1243-ох пасажирів і членів екіпажу, загинули 423.

Я цікавився тим випадком і виявляється, що “Адмірал Нахімов” був спущений на воду у Бремені в 1925-му році під назвою “Берлін”. А протаранив його балкер Пьотр Васьов. Ну не міг прастой русскій Пьотр пропустити повз себе цілий німецький Берлін хоч і під назвою “Нахімов”. Хоча це така дуже містично-гонська гіпотеза.

Конічіва любить казати, що для нього найважливіше у житті те, чим він займається саме в цю мить. А інколи він займається тим, що пише книги. І тому, кожна створена ним книга — це книга цілого його життя.

Ще в мене був псевдонім Світолад Веселович. Від його імені я надсилав згадану вище книгу “І була осінь” на “Коронацію Слова”. Згадую про нього, бо він досі живий у назві моєї електронної адреси: svitolad, собака, гмейл, ком.

Тепер ви знаєте, чому Тру насправді Тро і рідко коли Тра, називає себе креативний самурай, вітається з вами Конічіва, але електронку має світолад.

Ледь не забув, ще в нашому товристві тусить Стефан Піпа. Колись він обіймав посаду корпоративного духа Львівського Клубу Шанувальників Люльки, а зараз просто контент-дилер. От Стефан Піпа найзухваліший з усіх нас. І саме він наполіг, аби в цьому подкасті з’явився текст його авторства.

Тест на профпридатність (маніфест Стефана Піпи)

І шо ти робитимеш, коли залишишся на одинці зі самим собою?

Без смартфона. Без книжки. Без споглядання «Ашотамзавікном». Без роблення селфі та інших світлин. Без термінової роботи, яку треба зробити на вчора. Без лептопа. Без дружніх бла-бла-бла. Без сварок. Без дурних вчинків?

І це не прокрастинація, яка тобі вдається найкраще. І яка створює тобі ілюзію, що тобі було би чим зайнятися, якби не оця осоружна робота.

Ну, гаразд, давай зробимо вигляд, що у тебе є стільки бабла, скільки тобі треба.

До речі, скільки саме тобі треба?

Ні-ні, зачекай.

Скільки саме тобі треба. А не персонажам із кінофільмів, п’єс чи книг. Чи скільки вимагають вигадані стандарти життя. Чи щоб було більше аніж у сусіда. Чи щоб потрапити у якісь рейтинги.

Та байдуже, врешті. Назви будь яку суму і перестань турбуватися про гроші.

Чого ти там ще прагнеш?

Припустимо, що в тебе є розкішний будинок. Красива автівка. Дружина чи чоловік – ідеальна для тебе пара. Діти слухняні і не турбують тебе нічим, і перед людьми та вчителями тобі за своїх нащадків не соромно.

На роботу, якщо не хочеш – можеш не ходити. Маєш власний бізнес. У тебе є виконавчий директор. Чесний та самовідданий.

Словом – все зашибісь. І по справжньому, а не так як в щоденному діалозі:

– Як справи?

– Супер!

В кого супер? У нашого президента, так. Хоча не факт.

А в тебе?

Уяви, усі цілі досягнуто. Тебе ніхто не турбує, не треба нікуди телефонувати, щось рішати, пояснювати, вимагати, доводити, змагатися, перемагати, дорікати, і таке інше.

Ти з абсолютно чистим сумлінням сидиш собі, скажімо на кухні. Ситий: фізично, емоційно, інтелектуально, статусно, сексуально. Тобі глибоко пофіг усе. Сидиш на одинці зі самим собою.

І шо?

А нішо.

Тому що ніхто не вірить у такий стан, коли все досягнуто і можна сісти і нічого не робити. Всі навпаки хором кричать, що ТребаПостійноЩосьРобити і є Шлях.

Між іншим в Сеулі якось проводили змагання «Знічогонеробити». Треба було просто сидіти і нічого не робити: не спати, не користуватися смартфонами тощо.

Рекорд – 90 хвилин.

Хтось скаже, “Та запросто, я от медитую, понад дві години”.

Медитувати – це теж щось робити.

Нічого не робити. Залишитися наодинці зі самим собою. І зрозуміти, що не існує, ні себе, ні самого.

Страшно, правда?

Мені також.

Тому сиджу і роблю щось – пишу оцю фігню.

Проте, давай, пофантазуй. Уяви, що нікуди не треба гнати. Все є: слава, гроші, визнання, нагороди, посади, матеріальні блага, раби, нерухомість, рекорди, досягнення і так далі, і тому подібне.

Що ще, бляха, тобі треба, щоб сісти, нічого не робити і просто кайфувати?

Хм. Хоча кайфувати, це також щось робити.

Курва.

Карочє. Виходу нема.

Однак питання цікаве, що ти робитимеш, коли досягнеш усіх-усіх-усіх своїх цілей?

А чому би тобі не зайнятися цим прямо зараз?

До досягнення цілей ти будь коли зможеш повернутися.

Чи не зможеш.

Або ще так…

Уяви, що ти просто зник. Для інших. На листи, дзвінки не відповідаєш. Працю не працюєш. Податки не платиш…

Чи інакше.

Чи зараз в цю мить ти зміг би все кинути до дідька і поїхати, скажімо, в гори. Чи до річки. Чи куди інде?

Отак, з легким серцем, не переживаючи, що: листи без відповідей, діти не доглянуті, борги не повернуті, гонорари не отримані, зустрічі не відбулися.

Бляха, як легко тобі було просто не піти на пари чи на уроки і мати всіх глибоко в дупі, попиваючи портвейн на лавці в осінньому парку. І як, курва, тяжко щось таке зробити сьогодні.

– Давай, може зависнемо?

– Вибач, старий, маю важливу стрєлу.

Чи ти думаєш, що коли ти досягнеш там чогось, ну тіпа станеш гендиректором, чи заробиш Туєву тучу лямів, то, нарешті будеш нічого не робити?

Та де там.

Ти будеш зайнятий постійно. І навіть відпочинок між буднями чи з родиною у розважальному центрі, чи то з коксом і з проститутками в барі – також зайнятість – дозволена перерва між трудоднями.

Їздив на відпочинок на 10 днів?

Ну-ну…

А інші 265 днів, що робив?

Ну, гаразд, не 265. Хай 130 згрубша. Працював на той відпочинок?

Ну не тільки на той відпочинок працював. А там на ще щось заробляв: на дітей, на бухло, на хату, на кредити… Ну, типу, на самого себе.

«Типу».

Скажи-но, а лептоп і смартфон брав зі собою на той відпочинок? І скільки по роботі спілкувався?

Вот же ж.

І пофігу, що тебе поважають на роботі, пофігу твоя зпт, пофігу твоя посада і все інше, все інше, все інше.

Але ти це зрозумієш тільки тоді, коли в тебе діагностують, наприклад, рак.

Раковим клітинам, якось байдуже оті всі твої скіли, експірієнси і красиві фоткі в соціальних мережах. У ракових клітин мега задача – експлозивний ріст.

Втім, у хвороби є також вигода – залізна відмазка. Нарешті ти можеш нічого не робити і бути на одинці зі самим собою.

А раптом не встигнеш, навіть раком захворіти?

А раптом помреш блискавично? Як вот зробив один молодий чувак. Розказую тобі реальний кейс. Прізвище називати не буду, бо то не він один такий і не будемо переходити на особистості. Час від часу у твоїй стрічці будуть з’являтися отакі історії про френдів.

Так от, прийшов він якось пізно ввечері додому. Задоволений. Каже: «Чудово провів корпоратив. Дали нехілий гонорар!». Посміхнувся до дружини і… помер.

Хлобись. Інфаркт міокарда.

І потім почалося… Народ, помер наш френд молодим. І лишилося від нього троє дітей. Давайте скинемося баблом. Лайк і шейр вітається.

Хто наступний?

Мрачно?

Еге ж.

І нема на то ради. Хоча, може є. Але мені того не відомо.

Ладно, смартфон уже зарядився. Піду, ляжу, позирю якийсь шлак на Ютубе.